Олексій Кацай: Демони Сонця

Йеванджі Лай відірвала погляд від таємничого предмета й роззирнулась. Синіли далекі пагорби, зеленіла тайга, високо вгорі сяяло сонце, внизу пінилася швидка річка. І ні людей, ні інопланетян на багато-багато кілометрів довкіл. Якщо не вважати, звісно, шкетів та їхньої директриси.

А от практичний Микитка природою милуватися не став. Микитка, вставши обережно з серферу космера, витягнув смартфон і зробив декілька знімків незрозумілого уламка:

– Напевно, від літака щось відвалилося. Або від супутника.

– А це ми зараз побачимо, – мигнула своїми нджаянськими котячими очима Йеванджі Лай і, теж по-котячому спритно, стрибнула до краю обриву.

Схопилася за уламок і почала розгойдувати його, намагаючись витягнути з кам'янистого ґрунту. Разом з уламком, вже зовсім відчутно, почала розгойдуватися й земля.

– Обережно-о-о! – загорлав Микитка. Але було вже пізно.

Щось глухо охнуло, зашаруділо, і шкети разом із космером та камінням обрушилися в піну річкового потоку. Він вибухнув холодними бризками, та й потягнув усіх і усе поміж гострих зубів скель. Як поміж зубів якогось доісторичного чудовиська.

– Микитко-о-о! Космер, космер хапай!

– Йево, Йево, допоможи! Та кинь ти цю залізяку! Космер уносить!

Але Йеванджі Лай не випускала з лап клятий уламок, що іноді боляче вдаряв по очах відбитими сплесками сонячних променів. Навіть тоді, коли Микитку з розгону вдарило об слизький камінь і з головою потягло під воду, вона не відпустила його. Закричала тільки:

– Мик… Уфр-р-р… Хапай… бульк… Хапайся… кхе-бульк… Хапайся, кажу!

Борюкаючись зі скаженою течією, Микитка інстинктивно схопився за слизький метал. І навіть спробував здивуватися. Метал, немов пінопласт, тримався на поверхні води. Надзвичайно легким виявився таємничий метал. І тому саме він допоміг шкетам протриматися на плаву доти, допоки вони, мокрі й побиті об гостре каміняччя, не спромоглися видертись на берег.

Космер внесло течією. І тому першим питанням стало питання про те, що воно робити далі.

– Давай вгору за течією підемо, – запропонувала Йева, встаючи на карачки і по-собачому обтрушуючи воду зі смуху. Її комбінезон вже сохнув на гілках. – До села, яке ми бачили. Може, там є хтось.

– Ага. Зараз. Я вже раз тебе послухався! – роздратовано пробуркотів Микитка, розвішуючи свій мокрий одяг поруч з Йевиним. – Вниз за течією йти треба. Може, там космер наш за корчі які-небудь зачепився. Ми ж без нього ніяк звідси не виберемося.

– Та він, може, вже й в оту Підкамену Тунгуску уплив! А то й у Північний Льодовитий океан ваш. Крім того, нас же вгорі за течією шукати будуть! Вго-рі. Адже там десь метеорит впав. Наші здогадаються, що ми туди полетіли.

– Ой, чи здогадаються?

– Обов'язково здогадаються! Вони нас вже точно шукають.

– Ага, шукають. Де? А якщо ти місце падіння неправильно обчислила? Ти впевнена в розрахунках?

– Впевнена! І в тому впевнена, що шукають нас, і в тому, що правильно все вирахувала. Це тільки ти друзям іноді чомусь зовсім не віриш! Боса великого з себе корчиш! Земляшка-комашка!..

Коротше, аби не чути усіляких дурних дражнилок та скиглення невдоволеної інопланетянки, Микитка сплюнув просто у річку та й знехотя погодився піти вгору за течією. Але попереду піти! Тому що обстановку земну він краще за Йеву знав. Хоча й був новачком в її Школі інопланетній.

До покинутого села вийшли години за три-чотири. Точніше сказати було неможливо. Оскільки намоклий Микитчин смартфон скиснув. А Йеванджі Лай електроніку в короткі екскурсії не брала принципово, сподіваючись на обладнання космера. Який, напевно, вже й дійсно до Північного Льодовитого океану плив.

Село, як і очікував Микитка, було порожнім. Хатки в ньому були перехняблені, трухляві, вкриті ядуче-зеленим мохом. Страшненькі в покинутому селі хатки були. Так і здавалося, що вистрибнуть зараз з темних віконних провалів лісовики та кикимори з болотниками, завищать, заверещать, на шматочки розірвуть.

Навіть незабобонний і прогресивно мислячий Микитка чомусь почав розмовляти пошепки. А Йева перехопила раптом свій металевий уламок обома лапами, немов дзеркальний щит. І мало не впустила його лише тоді, коли на напівзотлілій дерев'яній стіні церковки, що вже майже розсипалася від віку, побачила ледь помітні, кострубато вирізьблені, літери.

– «…зла Йеванджі Ла…», – прочитала вражено. – Ц-це щ-що так-ке?! – видихнула. – Ц-це чого т-тут я? – зойкнула. – Ц-це чого я зла раптом?!?