Джонатан Сафран Фоєр - Всьо ясно

Я сказав героєві, шо ліпше сумок у машині не лишати. В Україні в людей є така погана привичка брати чужі вєщі без спросу. Я читав, шо НьюЙорк – це дуже опасне місто, але думаю, що в Україні куда опасніше. Якшо хочете знати, хто вас береже від людей, які беруть чужі вєщі без спросу, то це, канєшно, поліція. А якшо хочете знати, хто вас захищає від поліції, то це якраз люди, які беруть всьо без спросу. І дуже часто це одні й ті самі люди.

«Поїмо», – сказав дєд, порпаючись десь біля руля. «Ти голодний?» – спитав я в героя, який знову став сексуальним об’єктом для Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. «Заберіть її від мене!» – просив він. «Ти голодний?» «Будь ласка!» – повторив він. Я покликав псіну, а коли вона не послухалася, то ляпнув її по морді. Тоді вона кинулася на свою частину заднього сидіння, бо поняла, що по-дурному поводилася, і почала скавуліти. Чи було мені її шкода? «Я просто помираю від голоду», – сказав герой, відриваючи голову від колін. «Шо-шo?» – «Так, я голодний». – «Ага, значить ти голодний». – «Так». – «Супер. Наш шофер…» – «Ви можете називати його своїм дідом, це мене не зачіпає». – «А хто тебе чіпає?» – «Не зачіпає. Я сказав „не зачіпає“». – «Шо значить „зачіпати“?» – «Ну, іритувати». – «Шо таке іритувати?» – «Дратувати, засмучувати». – «А… так… засмучувати, я розумію». – «Тобто я хотів сказати, що ви можете називати його своїм дідом». Ми дуже захопилися розмовою. Коли я повернув голову до дєда, то побачив, шо він знову нирнув в екзаменацію фотки Августини. Між ним і фотокарткою чувствувалася така меланхолія, шо мене в цьому світі шось більше за це вже не могло налякати. «Зараз будемо їсти», – сказав я. «Нормально», – відповів дєд, який у цю мить тримав фотку дуже близько до лиця. Псіна настойчиво скавуліла. «Я б хотів тільки зауважити…» – почав герой. «Шо-шо?» – «Вам варто дізнатися…» – «Так?» – «Я… як би це сказати?..» – «Шо-шo?» – «Я…» – «Ти дуже голодний, так?» – «Я вегетаріанець». – «Я не понімаю!»

«Я не їм м’яса». – «А чого так?» – «Просто не їм». – «Як можна не їсти м’яса?!» – «Ну, просто не їм». «Він м’яса не їсть», – сповістив я дєдові. «А певно, що їсть», – відповів дєд. «Та будеш ти їсти м’ясо», – обернувся я до героя. «Ні, не буду!» «Ну, а чого?» – знову спитав я його. «Зрозумійте, я просто його не їм. Ніякого м’яса». – «Що, і свинину нє?» – «Ні». – «Ніякого м’яса?» – «Ні». – «А біфштекс?» – «У жодному разі». – «А курку?» – «Ні». – «Так, може, яловичину?» – «О Боже! Ні! Ніякої телятини!» – «А ковбасу чи сардельку?» – «Ні, ковбасу також ні». Я переказав усе це дєдові, і він глянув на мене тривожно. «Із ним щось не так?» – поцікавився дєд. «Шо з тобою не так?» – спитав я в героя. «Нічого. Просто я так звик», – відповів той. «А може, гамбургер?» – «Ні». – «А язик?» «Що він там сказав, що з ним сталося?» – встряв дєд. «Сказав, шо просто так звик». – «А ковбасу він їсть?» – «Нє-а». – «Не їсть ковбаси?!» – «Нє, ні ковбаси, ні сардельок». – «Що, правда?!» – «Ну, він так сказав». – «Так, але ковбаса…» – «Я знаю». – «Ти справді зовсім не їж ковбаси?» – «Без ковбаси». «Він не їсть ковбаси», – знов обернувся я до дєда. Дєд заплющив очі й спробував скласти руки на животі, шо йому не получилося, бо мішав руль. Я прикинув, шо дєдові стало погано, бо герой не хотів їсти ковбаси. «Добре, тоді запитай у нього, що він їсть узагалі, щоб ми могли знайти підходящий ресторан». – «Та ти просто шмук!» – сказав я героєві. «Ви неправильно вживаєте це слово». «Правильно-правильно», – відповів я.

«То єсть, як він не їсть м’яса?!» – запитала офіціантка з таким виглядом, шо дєд аж схватився за голову. «Шо з ним?» – допитувалася вона. «З ким? З тим, хто м’яса не їсть, хто за голову тримається чи з псіною, яка кусає собі хвоста?» – «З тим, шо не їсть м’яса». – «Він просто так привик». Герой спитав, шо вона хоче. «У них без м’яса нічо нема», – проінформірував я героя. «І шо, він справді не їсть м’яса?» – опечалилась офіціантка. «Ага, він такий». – «А ковбасу?» «Ніякої ковбаси», – сказав до офіціантки дєд, хитаючи головою справа наліво. «А може, з’їси трошки м’яска? – перепитав я героя. – Бо в них же без м’яса нічо нема». «А в них немає картоплі або чогось подібного?» – запитав він. «У вас бараболя є? – спитав я в офіціантки. – Чи шо-небудь подібне?» – «У нас бараболя тільки до м’яса». Я переклав її слова героєві. «А хіба я не можу замовити просто картоплю?» – «Шо?» «Можна нам дві або три порції картоплі без м’яса?» – запитав я в офіціантки. Тоді вона сказала, шо піде й запитає в директора. «Спитай у нього, може, він буде їсти печінку», – сказав дєд.