Джонатан Сафран Фоєр - Всьо ясно

«Отже, ми проведемо екскурсію в штетль?» – запитав я в героя. «Так, я вважаю, що це оптимальна точка, аби розпочати наші пошуки». – «Пошуки?!» – «Шукатимемо Августину». – «А хто така Августина?» – «Ця дівчинка з фотографії. Вона єдина, хто ще, може, живе тут». – «А, зрозумів, ми будемо шукати Августину, шо, як ти думаєш, врятувала твого діда від нацистів?» – «Так». На хвильку зависла тиша. «Я теж хотів би її знайти», – витиснув я із себе.

Я прикинув, шо це може сподобатися героєві, але сказав це не для того, шоб йому сподобатися. Я висловився щиросердно. «А далі? – спитав я. – Якщо ми її знайдемо?» Герой задумався. «Я не знаю, що далі, я хотів би їй якось подякувати». – «За спасіння свого діда?» – «Звичайно». – «Це буде офігенно, правда?» – «Прошу?» – «Ну, коли ми її знайдемо». – «Якщо ми її знайдемо». – «Та знайдемо ми її!» «Навряд чи», – сказав герой. «Так нашо ж тоді шукати?!» – знову спитав я, але він не встиг відповісти, бо я знову запитав: «А звідки ти знаєш, шо її звати Августина?» «Я так думаю, хоча напевне не знаю. Отут на звороті, бачите, є кілька слів, написаних рукою мого діда, так мені здається. А можливо, і ні. Це на ідиш. Тут написано: „Ми з Августиною, 21 лютого 1943 року“». – «Майже неможливо розібрати». – «Так і є». – «А звідки ти знаєш, шо це про дєвочку, а не про двох інших на цьому фото?» – «Я не знаю напевне». – «Це дивно, так? Дивно, шо він згадує тільки про неї. Ти думаєш, він влюбився в неї?» – «Прошу?» – «Ну, він же згадує тільки її». – «Ну то й що?» – «Так він же, певно, влюбився в неї?!» – «Дивно, що ви про це подумали. Напевно, ми думаємо подібно. (От, дякую, Джонатан!) Я також доволі багато думав про це, хоча жодних підстав думати так у мене не було. Йому було вісімнадцять, а їй, напевне, з п’ятнадцять. І він щойно втратив жінку й доньку, коли нацисти прочісували штетль». – «Трохимбрід?» – «Так. До того ж я не знаю, чи напис стосується саме цієї фотографії. Це може бути якась чернетка». – «Чернетка?» – «Ну так, непотрібний шматок паперу, на якому пишуть будь-що». – «Ага». – «Тобто я насправді не маю жодних підстав так думати. Це настільки неправдоподібно, що він міг бути в неї закоханим. Але хіба на цій фотокартці немає нічого дивного? Хіба між ними не проглядає жодної близькості, попри те що вони не дивляться одне на одного? Уся річ у тім, як вони намагаються не дивитися одне на одного. Тримаються на відстані. Це справляє враження, хіба ж ні? А його слова на звороті фото». – «Та-а-а». – «І те, що ми обоє подумали, що він міг бути в неї закоханий, це також дивно». «Та-а-а», – знову сказав я. «Якась частина мого єства прагне, аби він кохав її, а інша ненавидить саму думку про це». – «А шо це у вас за частина така, яка ненавидить, щоб він її любив?» – «Ну що ж, про деякі речі краще думати, як про щось таке, чого не можна змінити». – «Я не можу доглупати. Він же оженився на твоїй бабушці – значить, шось мало помінятися?» – «Але це зовсім інше. Тому, що це моя бабця». – «Але твоєю бабушкою могла б бути й Августина». – «Ні, але вона могла б бути бабцею когось іншого. І, наскільки я знаю, вона таки нею стала. Вона могла мати дітей і від нього». – «Не говори так про свого діда». – «Ну, але ж я знаю, що в нього й раніше були діти, то чому я не можу цього припустити!» – «А шо, як ми знайдемо твого брата?» – «Ні, не знайдемо». «А як ти взагалі дістав цю фотку?» – спитав я, притискаючи картку до скла машини. «Моя бабуся передала її моїй мамі два роки тому й сказала, що це сім’я, яка врятувала діда від нацистів». – «А чого тільки два роки тому?» – «Що ви маєте на увазі?» – «Шо таке сталося, що вона рішила віддати фотку мамі?» – «А, тепер розумію, про що ви. На те в неї були власні причини». – «І шо за причини?» – «Я не знаю». – «А про помітку на звороті ти її питав?» – «Ні, ми нічого не могли її про це розпитати». – «А чого?» – «Вона зберігала це фото понад п’ятдесят років і, якби хотіла нам щось про це сказати, то вже б давно сказала». – «Ясно». – «Я навіть не сказав їй, що їду в Україну. Вона думає, що я все ще в Празі». – «А це нашо?» – «Її спогади про Україну не найкращі. Її штетль, Колки, розташований лише за кілька кілометрів від Трохимброду. Думаю, що ми й туди повинні поїхати. Але вся її родина була винищена, усі: мати, батько, сестри, дід і бабця». – «А її так само українці врятували?» – «Ні, вона виїхала ще перед війною. Вона була молода й зоставила сім’ю». Вона покинула сім’ю. Я записав це у своєму мозку. «Дивно, – сказав я, – шо ніхто не врятував її сім’ю». – «Нічого дивного в цьому немає. Українці на той час до євреїв ставилися дуже зле. Майже так само, як нацисти. То був зовсім інший світ. На початку війни багато євреїв хотіли стати нацистами, щоб порятуватися від українців». – «Та ну, це неправда». – «Ні, це правда». – «Я не можу повірити в те, шо ти говориш». – «Почитай книжки з історії». – «Про це не пишуть». – «Ну, звісно, але так усе й було. Українці завжди ставилися до євреїв жахливо. Так само, як і поляки. Послухай, я не хочу тебе образити. Тебе всі ці речі зовсім не стосуються. Ми говоримо про події п’ятдесятирічної давнини». «Я все-таки думаю, – сказав я героєві, – шо ти помиляєшся». «Ну, я тоді просто не знаю, що сказати». – «Скажи, шо ти помиляєшся». – «Не можу». – «Ти мусиш».