Джонатан Сафран Фоєр - Всьо ясно

Божевільний поміщик Соф’ювка, що мав досить вільного часу й не мав чого робити, викликався охороняти урну впродовж усього пополудня, а ввечері мусив завезти її до Львова. До ранку все було вирішено: за двадцять три кілометри на південний схід від Львова і за чотири кілометри на північ від містечка Колки, випнувшись на польсько-українському кордоні, як тафля на паркані, на мапах виник населений пункт Соф’ювка. Нова назва, хоч як це не сумно звучало для всіх зацікавлених у громаді, була оголошена офіційною й незмінною. Поселення мало називатися так аж до кінця свого існування.

Звісно ж, у самій Соф’ювці ніхто свого містечка Соф’ювкою не називав. До появи цієї безчесної назви населений пункт узагалі ніхто ніяк не називав. А тепер, коли трапилася така халепа й містечко назвали іменем того тупоголового невігласа, мешканці ніяк не називали своє поселення навмисно . Деякі навіть називали його «Не-Соф’ювка» й продовжували так робити й тоді, коли містечко пізніше дістало нову назву.

Доброчесний Рабин скликав людей для ще одного волевиявлення. «МИ НЕ МОЖЕМО ЗМІНИТИ ОФІЦІЙНУ НАЗВУ, – сказав він, – ПРОТЕ МИ ПОВИННІ МАТИ ЩЕ ОДНУ ДЛЯ ВЛАСНИХ ПОТРЕБ». Оскільки ніхто, окрім нього, не був певен, що таке ці потреби (« А раніше в нас були власні потреби? А якою є моя потреба серед наших потреб? »), ще один тур голосування видавався просто необхідним. Урну для бюлетенів знову виставили біля правостійної синагоги, і цього разу її стерегли близнючки Доброчесного Рабина.

Хворий на артрит слюсар Їтцак В. голосував за «Прикордонне». Адвокат Ісаак М. – за «Громадоправ’я». Лілла Ф., спадкоємиця найпершого приземленого, який зрікся книги, переконала близнючок дозволити їй укинути до урни листок із написом «Пінчас». (Близнючки також голосували: Ханна – за «Кана», а Кана – за «Ханна».)

Того ж вечора Доброчесний Рабин перерахував бюлетені. Становище ускладнилося, оскільки кожна назва дістала по одному голосу: Малий Луцьк, ПРАВОСТІЙНЕ, Нова Обіцянка, Лінія Помилок, Джошуа, Замок-і-Ключ… Розуміючи, що все зайшло надто далеко, Рабин вирішив, розважаючи при цьому, як би вчинив у такій ситуації Бог, вибрати один із папірців навмання й найменувати містечко так, як буде на ньому написано.

Прочитавши цидулку, він кивнув, бо упізнав знайомий почерк. «ЯНКЕЛЬ ЗНОВУ ПЕРЕМІГ, – промовив Рабин. – ЯНКЕЛЬ НАЗВАВ НАШЕ ПОСЕЛЕННЯ ТРОХИМБРОДОМ».

23 вересня 1997 р.

Дорогий Джонатан!

Я впав у краску, прочитавши твого листа, у якому ти ізвєщаєш про своє поновлення в унівєрі в тєчєнії послєднього года. Мені ше, мєжду прочим, нада буде провчитися 2 роки. Шо робити дальше, я ше не придумав. Много вєщєй, про які ти мені писав у липні, лишаються для мене важними, напрімєр то, шо ти казав про поіски снів, тоїсть коли ти бачиш класний і повний смисла сон, то потом обізатєльно метаєшся, шоб його знайти. Навєрно, ти говорив це убєдітєльно.

Я довго не рішався про це писати, но всьо таки напишу. За якесь врємя у мене вже буде достаточно «зєлєні», шоб насобирати на білєт на самольот до Америки. Батя про це не знає. Він думає, шо я всі дєньги трачу на «скачках», но я вмєсто них часто брожу пустими пляжами й так економлю собі валюту. Когда я шатаюся по пляжах, то думаю, який ти щасливий.

Учора Ігорчикові стукнуло чотирнадцять. За день до того він зламав собі руку, перелізая чєрез забор, єслі ти можеш собі ето представити. Усі ми както пробували його ощасливити, а мама даже спекла слойоний торт. Ітак, у нас був невеликий сабантуй. Дєд, понятно, тоже прийшов. Він спитав, як у тебе дєла, і я сказав йому, шо ти вертаєшся в унівєр у вересні, десь уже щас. Я не розказував йому, шо на границі вкрали коробку Августини, потому шо йому було б стидно, а так він обрадувався новостям про тебе, бо він нечасто буває щасливий. Іше він питав мене, чи не мог би я попросити в тебе про ше одну репродукцію фотки Августини. Він сказав, шо оплатить твої іздєржки на її копірування. Я очєнь волнуюся за нього. Як я тобі вже писав в послєдньому листі, його здоров’я вже совсєм плохоє. Уже нема тої енергії, а ше часто на нього нападає меланхолія, і тогда він годинами мовчить, будто нємой. Уже лучше б накричав на мене чи даже вдарив.

Батя подарив Ігорчикові на «день варенья» новий велік, а я знаю, шо це класний подарок, бо в баті нема дєнєг на подарки тіпа веліків. «Так от, бідолашний Мурзілка, – сказав він, поклавши руку на Ігорчикове плече, – ти маєш бути щасливим у свій день народження». У конверт я поклав тобі фото Ігоревого веліка. Напиши, як він тобі. Но давай чесно. Я не розозлюся, єслі і тобі він не понравиться.