Джонатан Сафран Фоєр - Всьо ясно

До суду Янкеля (тоді ще Сафрана) усі любили. Він був президентом (скарбником, секретарем і єдиним пайовиком) Комітету Добрих і Красних Мистецтв, а також засновником, багаторазовим головою та єдиним учителем Школи Високих Учень, що відбувала засідання в його хаті і єдиним учнем якої був він сам. Сім’я вже звикла до пишних обідів на його честь (якщо тільки не за його присутності) і до того, що хтось із багатших членів комітету запрошував мандрівного художника виконати пензлем його, Янкеля, портрет. Усі портрети були на диво підлабузницькими. Він усім подобався, усі його обожнювали, проте майже ніхто не знав. Він нагадував книжку, яку кожен хотів би мати, про яку бажалося говорити, проте яку ніхто не читав, навіть рекомендуючи прочитати її іншим.

На пораду cвoгo адвоката Ісаака М., що креслив руками в повітрі знаки оклику з кожним складом, який вилітав із його вуст, Янкель визнав себе винним в усіх навішаних на нього випадках зловживань, сподіваючись, що це якось полегшить приготовану йому кару. Урешті його позбавили лихварської ліцензії. А також дечого більшого, ніж ліцензія. Він утратив своє добре ім’я, що, як кажуть, іще гірше, ніж утратити добре здоров’я. Перехожі презирливо скалилися йому вслід, шиплячи щось на зразок «ото негідник, брехун, здирця, розпутник». Його б ненавиділи значно менше, якби перед тим так не любили. Але поруч із Багатоликим Рабином і Соф’ювкою він був одним зі стовпів громади – невидимою опорою, тому водночас із його поганьбленням усі відчули непевність, пустку.

Сафран вештався околицею від села до села, пробавляючись випадковими заробітками як учитель теорії та практики гри на арфікорді, парфумний консультант (при цьому доводилося прикидатися глухим і сліпим, аби компенсувати брак добрих рекомендацій). Він навіть спробував видавати себе за народжену під нещасливою зорею ворожку: « Я нe буду брехати вам, кажучи, що майбутнє обіцяє багато доброго…» Він прокидався щоранку з твердим наміром робити все правильно, стати хорошою й цілеспрямованою особою, врешті, хоч як просто це не звучало і яким неможливо важким могло здатися, стати щасливим. Однак щодня його серце поступово опускалося з грудей до шлунка. Перед обідом Янкелеві починало здаватися, що все йде не так або що все проти нього, і тоді його затоплювало бажання залишитися на самоті. До вечора так і траплялося: він залишався сам на сам зі своїм горем, зі своєю безпричинною виною, сам на сам із самотою. « Я не сумую, – говорив він собі . – Я не сумую» . Так, наче вірив, що одного дня переконає себе. Або обдурить. Або переконає інших, бо єдиною річчю, яка гірша, ніж бути сумним, є усвідомлення того, що інші знають, як тобі сумно. «Я не сумую. Я не сумую ». Його життя тоді могло стати просто неймовірно щасливим, адже він почувався досконало білою порожньою кімнатою. Янкель засинав, а його серце лежало біля ніжок ліжка, немов чудернацька домашня тварина, котра не мала з ним нічого спільного. А щоранку він знову знаходив його в шафці своєї грудної клітки й воно ставало трошки важчим, трошки слабшим, проте все ще продовжувало битися. А до обіду його знову змагало бажання стати кимось іншим, кимось іншим, кимось іншим і деінде. « Я не сумую ».

Через три роки блукань Янкель повернувся в громаду, – врешті, я є живим доказом, що всі, хто колись пішов, рано чи пізно повертаються, – жив собі тихенько, як приземлена оторочка правовірного трохимбрідського рукава, і носив оту страхітливу рахівницю на знак своєї великої вини. Він став Янкелем, бо то було ім’я чиновника, з яким утекла його жінка, і просив усіх, щоби його більше ніколи не кликали Сафраном (хоч і чув, як це ім’я то тут то там злітає з вуст за його спиною). Багато колишніх клієнтів знову потребували його послуг, і, хоча вони відмовилися сплачувати свої колишні борги, незабаром він зміг цілком пристойно влаштуватися на тому ж місці, де й народився, – як це намагаються зробити всі вигнанці.

Коли люди в чорних капелюхах дали йому дитину, він відчув, що також подібний до немовляти, також має шанс прожити без сорому, без того, щоб шкодувати за недобре прожитий шмат життя, шанс відчути себе невинним, просто й неможливо щасливим. Він дав малій ім’я Брід, як називали річку її дивовижного народження, і почепив їй на шию тонку стрічечку з малесенькою рахівничкою, аби вона ніколи не почувалася чужою у своїй сім’ї.

Моя пра-пра-пра-пра-прабабуся підростала, нічого, звісно ж, не пам’ятаючи. Ніхто нічого їй не розповідав. Янкель придумав історію про ранню смерть її матері – безболісну кончину під час пологів – і відповідав на численні запитання малої так, щоб завдавати їй якомога менше болю. Це ж її мама дала їй ці красиві великі вушка. Це ж успадкованим від матері почуттям гумору так захоплювалися в ній усі хлопці довкола. Він розповідав Брід про літні подорожі, у які пускалися колись він і його дружина (про скалку, яка забилася в колесо її велосипеда у Венеції, про її портрет, який він намалював червоним олівцем біля високого фонтана в Парижі), показував малій любовні листи, які вони посилали одне одному (ті, що були від матері Брід, він сам писав перед тим лівою рукою), і вкладав дівчинку спати, розповідаючи їй різноманітні історії про їхнє давнє кохання.