Джонатан Сафран Фоєр - Всьо ясно

« Чому вона не підсунула цидулку під двері? – дивувався Янкель. – Чому вона бодай не згорнула її?» Записка виглядала так, як і будь-яка інша, яку вона коли-небудь залишала для свого чоловіка. Так, ніби там писала: « Ти б не міг полагодити дверний молоток?» або « Я незабаром повернуся, не хвилюйся ». Йому здавалося невимовно дивним, що оця коротенька записка – « Я мусила зробити це заради самої себе » – виглядає точнісінько так само: банально, звичайно, ніяк. Він міг ненавидіти ту, яка пішла, бо вона залишила записку на видному місці, а ще міг ненавидіти її за очевидну простоту написаного, за неприкрашеність цього малого клаптика паперу, на якому не проступало найменшої вказівки на те, що це важливо, що це найбільш болюча звістка, яку я написала у своєму житті, так, я швидше помру, ніж зможу написати ці слова знову. А де ж плями від засохлих сліз? Де кривизна почерку від тремтіння рук?

Але колишня дружина була його найпершим і єдиним коханням, а мешканці тієї вбогої громади зазвичай прощали тих, кого любили, тому Янкель змусив себе зрозуміти її або принаймні вдати, що розуміє. Більше ніколи він не осудив її за цю втечу до Києва, за від’їзд із прибулим вусатим бюрократом, котрого прислали розслідувати його ж, Янкеля, судову справу; той чиновник, напевне, пообіцяв їй краще майбутнє, сказавши, що забере її від усіх цих клопотів кудись, де затишніше, де не потрібно думати, де ніхто не вимагатиме зізнань, де судова тяганина закінчиться. Ні, не те. Причина була в самому Янкелі. Вона хотіла бути без нього.

Наступні тижні він змагався із собою, викидаючи з голови думки про те, як чиновник трахає його жінку. Це могло бути на підлозі кухні, серед розкиданого начиння. Або навстоячки, коли вона в самих лише панчохах. Або просто на траві перед їхнім новим великим будинком. Він уявляв, як вона стогне від задоволення так, як вона ніколи не стогнала для нього, відчував ті пестощі, які вона йому ніколи не дарувала, бо чиновник був мужчиною, а він, Янкель, ним не був. « Чи вона смокче його пеніс? – запитував він у себе . – Я знаю, що все це тільки дурні думки, уявні образи, які можуть лише завдавати болю, проте я не можу звільнити себе від них. А коли вона смокче його пеніс, бо мусить так робити, що тоді робить він? Чи він забирає їй волосся з обличчя, аби краще її бачити? Напевне, торкається її грудей. А може, він при цьому думає ще про когось? Якщо так, то я вб’ю його за це».

Уся громада продовжувала спостерігати за ним: Лілла далі порпалася в землі, Біцль-Біцль тер прилавок, Шлойм намагався виміряти піском час. Тоді Янкель згорнув цидулку у формі сльози, заховав її у своєму піджаку й зайшов досередини. « Я не знаю, що робити, – подумав він . – Напевне, варто вбити себе».

Він більше не міг витримати це життя, але так само не зміг би витримати й смерть. Він не міг погодитися з думкою, що його жінка кохатиметься з іншим, але так само не погоджувався на повну відсутність думки. А щодо цидулки, то Янкель не міг зберігати її, але й не мав сили знищити. Він спробував її загубити. Залишав записку біля свічників, що плакали воском, укидав поміж мацу кожної Паски, залишав серед розкиданих паперів на своєму столі, сподіваючись, що по його поверненні вона зникне, – даремно. Вона завжди знаходилася. Тоді Янкель спробував витрусити її зі своєї кишені, сидячи на лавочці перед фонтаном із розпростертою русалкою, однак коли він знову сягнув у кишеню по хустинку, цидулка все ще була там. Тоді він заклав нею сторінки найбільш ненависного йому роману в бібліотеці, проте за кілька днів записка виринула між сторінок однієї західної книжки, яку, крім нього, ніхто зі всієї громади не читав – після цього й та книжка стала Янкелю назавжди огидною. Як він не міг стратити своє життя, так і не міг утратити заради свого життя ту записку. Вона й далі поверталася до нього. Вона залишалася з ним, як його частина, як його карб, його рука або нога, вона була з ним, у ньому, ним самим, його заклинанням: « Я мусила зробити це заради самої себе ».

За своє життя Янкель стільки всього загубив: дрібні цидулки, ключі, ручки, окуляри, годинники й навіть сорочки та кілька срібних ножів і виделок. Він лишився без черевика, своїх улюблених опалових запонок (рукави його молитовного балахона приземлених завжди теліпалися незастібнутими), утратив ті три роки, які провів поза Трохимбродом, мільйони ідей, які мав намір записати (деякі з них були всуціль оригінальні, а інші – повністю беззмістовні), позбувся волосся, достатку, лишився без обох батьків, обох дітей, жінки, щастя в грі на гроші – більшого, ніж міг би перерахувати. Янкель навіть утратив своє ім’я: адже до своєї втечі з громади він був Сафраном, тільки Сафраном від самого народження й до його першої смерті. Здавалося б, немає нічого такого, що б іще він міг загубити. Але та злощасна цидулка не зникала так само, як не полишали його образ розпростертої перед іншим жінки й думка, що найкраще для його життя було б із ним покінчити.