Джонатан Сафран Фоєр - Всьо ясно

Янкель Д. дізнався про щасливу звістку, коли приземлені якраз провадили свою недільну службу.

« Найважливіше – пам’ятати », – звертався фермер-нарколептик Дідль С. до громади, котра розташувалася тут-таки на подушках у його вітальні. (Вірні приземленої синагоги мандрували від одного конгреганта до іншого, змінюючи місце молитви щосуботи).

« Пам’ятати що?» – перепитав шкільний учитель Цадик П., з кожним словом збиваючи довкола себе хмари жовтого крейдяного пилу.

« Це не має значення, – провадив Дідль, – зовсім не має. Головне – взагалі пам’ятати. Це просто акт пам’ятання, процес пам’ятання, визнання нашого минулого… Спогади – то малі молитви до Бога, якщо лише ми віримо в такі речі… Десь щось про це вже сказано, здається, сказано… Щойно я тримав пальця на цих рядках… Присягаюся, щойно я бачив цей вислів. Хтось бачив десь нашу Книгу Минулого? Хвилину тому я мав у руках попередній том… От же ж лайно яке!.. Хтось підкаже мені, на чому я спинився? Ну от, я вже зовсім заплутався і збився, у своїй хаті я завсіди все зіпсую».

« Пам’ять , – підказала вічна жалібниця Шанда, однак Дідль зненацька глибоко заснув. Вона поторсала його й прошепотіла: – Пам’ять».

«Ага, ось де ми, – продовжив він, ретельно перетасовуючи купу паперів на кришці своєї кафедри, котра насправді була колись кліткою для курчаток . – Пам’ять. Пам’ять і відтворення. І сни, звісно. Хіба наше неспання не є інтерпретацією наших снів? І хіба сни не є інтерпретацією нашого неспання? Коло з кіл! Сни, так? Ні? Так. Так, адже це перша Субота. Перша в цьому місяці. А якщо це перша Субота місяця, то ми повинні внести доповнення в нашу Книгу Повторюваних Снів. Так? Хто наважиться сказати, що я все знову зіпсував?»

« У мене був сон, цікавіший, ніж усі решта за ці два останніх тижні», – сказала Лілла Ф., спадкоємиця найпершого приземленого, котрий зрікся Великої Книги.

« Чудово », – промовив Дідль, дістаючи четвертий том Книги Повторюваних Снів із саморобного ковчега, котрий насправді був дров’яною піччю.

« Я також бачив сни , – докинув Шлойм, – і навіть кілька ».

« І мені сниться той самий сон », – підхопив Янкель.

« Чудово , – знову сказав Дідль, – мине зовсім мало часу, і ми закінчимо цей том!»

« Але спершу, – нагадала пошепки Шанда, – ми повинні пригадати записи останнього місяця ».

« Але спершу , – промовив Дідль, входячи в роль рабина, – ми повинні пригадати записи останнього місяця. Треба повернутися назад, щоби рухатися вперед».

« Але швидко , – сказав Шлойм, – бо я забуду. Узагалі дивно, що я пам’ятаю все це так довго ».

« Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати », – відповіла Лілла.

« Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати », – повторив Дідль і стер рукою порох з обкладинки важкого манускрипту в шкіряній оправі. Він розгорнув книгу ближче до кінця і, взявши до рук срібну указку, котра насправді була олов’яним ножем, заходився читати речитативом, торкаючись кінчиком леза самого серця приземлених мрій та снів своїх слухачів:

4:512 – Сон про секс без болю. Чотири ночі тому мені снилося, що стрілки годинника падають, немов дощ із центра всесвіту; я бачила місяць, подібний до зеленого ока, снила про дзеркала та комах і про кохання, котре ніколи не закінчиться. Це було відчуття не повноти, якої я так потребую, а відсутності пустоти. І сон цей закінчився, коли мій муж увійшов у мене.

4:513 – Сон про те, як ангели снять про людину . Це сталося, коли я дрімав по обіді, і мені наснилася драбина. По її східцях уві сні вгору й вниз лазили ангели. Очі в них були заплющені, вони важко й уривчасто дихали, а їхні крила безсило звисали донизу. Проходячи, я наштовхнувся на одного старого ангела і сполохав його. Він нагадував мого діда, котрий помер минулого року, молячись щовечора, щоби померти уві сні. «О, – сказав мені ангел, – ти ж мені щойно снився».

4:514 – Сон про політ, настільки ж дурний, як і сам політ .

4:515 – Сон про вальс на забаві, злидні й забаву .

4:516 – Сон про безтілесних птахів (46). Я не знаю, чи ви назвете це сном, чи спогадом, тому що це справді сталося, але я тоді спав і бачив кімнату, у якій я оплакував смерть свого сина. Ті з вас, хто був там, пам’ятають, як ми сиділи мовчки і їли лише стільки, скільки належалося. Згадайте, як пташка тоді пробила вікно й упала на долівку кімнати. Згадайте, ті, хто там був, як вона тріпала крильцями перед смертю і як залишила на долівці калюжку крові, коли її забрали геть. Але хто з вас першим помітив відсутній образ пташки, який залишився за вікном? Хто першим побачив тінь пташки, котру вона зоставила тут, тінь, що клювала до крові пальці, які на неї вказували, тінь, котра була кращим доказом існування пташки, ніж сама пташка? Хто був тоді зі мною, коли я оплакував смерть свого сина, коли я поховав пташку власними руками?