Джонатан Сафран Фоєр - Всьо ясно

Коли його поїзд приїхав, мої ноги від довгого стояння набухли, і я йшов, як по битому стєклу. Я б десь тут і присів, но підлога вокзалу була така грязна, а я надяг свої неперевершені голубі джінси, бо хотів справити на героя неотразіме враження. Я знав, у якому вагоні приїде герой, бо мене про це поінформував батя, тому я старався добігти до нього, коли поїзд спинився. Це було сложно, бо ж мої ноги рухалися, як по битому стєклу. Спереду я ніс спеціальний знак з іменем, постоянно чуствуючи дрож в ногах. Я даже заглядав у глаза кожному прохожому.

Коли ми таки зустрілися, я був убитий його внєшністю. «І це американець?!» – подумав я. А потім зразу подумав: «Оце-от єврей?!» Герой був поражаюче маленький. Він носив окуляри, а свої ріденькі волоси не розчісував на пробор, а так і носив, як шапку. (От кого на місці баті я б називав «ШАПКА».) Він вопше не нагадував тих американців, яких я бачив у журналах. У них були жовті волоси й куча мускулів. Так само він не був похожим на євреїв з історичних книг, де вони взагалі були безволосими й красувалися своїми лисинами. На ньому не було ні джінсів, ні уніформи. По-правді, він вопше не казався якимсь особєнним. Я був фрустрірований по максимуму.

Кажись, він замітив знак у моїх руках, тому шо схватив мене за плече і спитав: «Алєкс?» Я відповів: «Так». «Ви ж будете моїм перекладачем, правильно?» Тут я попросив його трохи стриматися, бо нічого не міг поняти. По-правді, я майже наклав у штани, але зі всіх сил старався бути спокійним. Урок перший: «Добрий день. Як ваші справи? Що, перепрошую?» Урок другий: «Хіба сьогодні не чудова погода?» «Ви мій перекладач? – спитав він, жестикулюючи. – Правда?» «Так, – відповів я, випроставши руку йому навстрєчу, – мене звати Олександр Перцов, я ваш скромний перекладач». «Це просто клас, що я на вас наткнувся», – сказав він. «Ш-шo?» – перепитав я. «Я сказав, – повторив герой, – що радий із вами зіткнутися». «Ага, – розсміявся я, – а от я на вас втикати б не хотів. Звиняйте за мою англійську, я в ній не такий уже супер-пупер». «Джонатан Сафран Фоєр», – відрекомендувався герой і простягнув мені свою руку. «Шо-шо?» – «Мене звуть Джонатан Сафран Фоєр». «Шафран-Фаєр?» – «Сафран Фоєр». «Ага, а я навпаки – Алєкс», – сказав я. «Я знаю», – нагадав він.

«Вас хтось ударив?» – запитав герой, показуючи на моє праве око. «Мій батько був таким добрим, шо аж вдарив мене», – сказав я, узяв його чемодани й погріб до нашої машини.

«Залізнична мандрівка вам сподобалася?» – запитав я його. «О, Боже, – вигукнув він, – двадцять шість годин! Затрахала нестерпно!» «Бач, попалася йому стєрва, але всьо зробила супер», – подумав я. Потім спитав: «Ви хоча б трохи перекимарили?» – «Що?» – «Ну, ви кимарнули?» – «Не розумію». – «Ну, як там ще, упокоїлися?» – «Як?» – «Ви впокоїлися в поїзді?» – «Та ні, – сказав він, – я зовсім не впокоювався». – «Шо-шо?» – «Я… не… у… по… ко… ю… вав… ся». – «А пограничники?» – «Вони нас не затримали, – відповів він, – я багато чув про них, обіцяли, що вони ну, знаєте, зададуть нам жару. Але вони тільки зайшли, перевірили паспорти й більше нас не чіпали». – «Шо-шо?» – «Мені казали, що будуть проблеми, але жодних проблем не було». – «А, так ви про них чули?!» – «Ну, так. Мені казали, що вони добрячі скурві сраки». Добрячі скурві сраки. Я закарбую це у своєму мозку. Правду кажучи, мені було аж якось странно, що в героя не сталося ніяких пригод чи оказій із пограничниками. У них була брутальна привичка забирати в людей із потягів разні вєщі без спросу. Коли мій батя одного разу поїхав до Праги в командіровку від «Доріг предків» і дорогою заснув, то пограничники витягли з його чемодана багато класних речей, шо викликає законне негодування, бо в мого баті класних речей не так уже й багато. (Це так нетипово – представляти собі, шо хтось колись образив батю. Я привик думати, шо ролі у світі не міняються.) Я тоже чув різні історії про вояжерів, які мусили поділитися з пограничниками частиною валюти, шоб ті вернули їхні документи. Американцям від усього того могло бути або лучше, або хуже. Перше, єслі пограничник любив Америку й бажав справити на американця враження доблесного сторожа границі. Такий пограничник думав, шо колись-то стріне цього американця вже в Америці й шо американець візьме його із собою на гру «Чикаго Булз», купить йому голубі джінси, білий хліб і тонкий туалєтний папір. Цей пограничник мічтає говорити англійською без акценту й оженитися з дєвкою з великими м’якими цицьками. І цей пограничник признається вам, шо йому не нравиться місце, де він живе.