Джонатан Сафран Фоєр - Всьо ясно

«Тобі треба взяти із собою їдло на дорогу, ШАПКА», – сказав мій батя. «Не називай мене так», – відповів йому я. «А ще треба прихопити щось пити й географічні мап, – вів далі він. – Спочатку вам доведеться їхати десять годин до Львова, де ви заберете єврея на залізничному вокзалі». «А скільки грошей я матиму за те, що буду мозолитися?» – я спитав про це, бо для мене це запитання було дуже привабливим. «Менше, ніж ти думаєш, що заслуговуєш, – сказав батя, – і більше, ніж ти заслуговуєш». Це наганяло на мене меланхолію, і я сказав баті: «Ну, тоді я, навєрно, і не захочу це робити». «А мене не цікавить, чи хочеш ти це робити», – відповів він і потягнувся, шоб покласти мені на плече руку. У нашій родині батя просто чемпіон світу з обривання діалогів.

Ми вирішили, шо я з дєдом виїду опівночі першого липня. Так у нас буде п’ятнадцять годин до встрєчі. Так само всі, крім мене і дєда, зійшлися на тому, шо ми повинні відразу прибути на вокзал, як тільки приїдемо до Львова. Батя вирішив, шо дєд почекає в машині, а я чекатиму на вокзалі біля колій. Я не знав, як єврей виглядатиме ззовні, і він теж не знав, із яким високим та інтелігентним мужчиною йому належить зіткнутися. З цього ми потім досить довго сміялися. Він казав, шо дуже переживав. Шо він чуть рака не вродив. Я сказав, що і я чуть рака не вродив, але не тому, шо боявся його не пізнати. Американця в Україні дуже легко впізнати за його витонченою недолугістю. Я родив рака, бо він був американець, а я прагнув йому продемонструвати, шо і я міг би бути американцем.

Я постоянно багато думав про то, шоб поміняти місце проживання на Америку, ну, коли стану трохи старшим. Я знаю, у них там багато першосортних бухгалтерських шкіл. Я це знаю, бо мені розказав про це мій друг Гриня, який постоянно общається з другом племінника того мужика, який придумав позу 69, і от він переказував, шо там у них в Америці багато класних бухгалтерських шкіл, – а цей мужик знає всьо. Мої друзі цілком задоволені життям в Одєсі й не проти жити тут всігда. Вони хочуть зістаритися, як їхні батьки, і стати батьками, як їхні ж батьки. Вони не хочуть нічого більшого від того, шо й так знають. Так, но це не для мене й не для Ігорчика.

За пару днів до приїзду героя я спитав у баті, чи зможу поїхати в Америку, коли закінчу універ. «Нє», – сказав він. «Але ж я хочу», – доводив я до його відома. «А мене не гребе, що ти хочеш», – відказав він, шо завжди було сигналом фіналу розмови. Но не тепер. «А чого?» – опять спитав я. «Тому що те, що ти хочеш, ШАПКА, для мене не важно». «Ну, нє – сказав я, – чо це я не зможу поїхати в Америку після універу?» «Хочеш знати, чого ти не поїдеш в Америку? – перепитав він, відкриваючи холодильник у пошуках їдла. – Тому, що твій прадєд був з Одєси, і твій дєд з Одєси, і твій батя – тобто я – з Одєси, і ви теж, хлопчики, з Одєси. А ще після університету ти будеш працювати в агенції „Дорогами предків“. І це суперкласне місце роботи і для дєда, і для мене, а значить – і для тебе». «А що, як я цього не бажаю? – знову спитав я. – Шо, як я не хочу працювати в „Дорогами предків“, а хочу працювати в якомусь іншому місці, де робитиму шось незвичне й зароблятиму багато грошей, а не отой мізєр? Шо, якшо я не бажаю, шоб мої пацани виросли тут, а хочу, шоб вони виросли в іншому, лучшому місці, де в них будуть лучші речі й вопше більше речей? Що, як я хочу мати багато дєвок?» Тут батя вийняв із холодильника три кубика льоду, закрив холодильник і вручив їх мені. «На, – сказав він, даючи мені льод, – поклади на фейс – не будеш так страшно виглядати й не наробиш помилок у Львові». І це був кінець розмови. Мені треба було бути мудрішим.

А, я ше не сказав, шо дєд настояв, шоб ми взяли із собою Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. Це була ше одна зацепка. «Та ти просто дурень», – виголосив йому тоді батя. «Мені вона треба, щоб я бачив дорогу, – сказав на це дєд, указуючи пальцем на свої очі. – Я ж сліпий». «Ти ніякий не сліпий, і ця псіна з вами не поїде». «Нє, я сліпий, і моя сучка поїде зі мною!» «Нє-а, – сказав батя, – псіна буде виглядати непрофесійно». Я було сунувся шось вякнути на захист дєда, але цього разу вже був мудрішим. «Я або їду зі своєю сучкою, або не їду взагалі». Батя опинився в ситуації. Це, канєшно, ше не була «доолгая есто-онская пауза», але він осмислив себе між молотом і ще більш жостким місцем, шо виглядало на то саме, шо й «до-олгая есто-онская пауза». Між дєдом і батьою світилися блискавиці. Я вже раз це колись бачив, і нічого у світі не лякало мене більше. Нарешті батя здався, хотя вони договорилися, шо Семмі Дейвіс Младший-Младший носитиме спеціальну сконструйовану батьою футболку з написом «Офіційна Псина-Поводир Агенції „Дорогами предків“». Так вона виглядала навіть досить професійно.