Джонатан Сафран Фоєр - Всьо ясно

Другий вид сторожів границі – це ті, шо тоже люблять Америку, але ненавидять американців за то, шо вони американці. Такі найхужіші. Такий пограничник знає, шо він ніколи не попаде в Америку й більше ніколи не побачить американця. І він буде красти в американця й залякувати його, шоб продемонструвати, шо він може це зробити. Діло в тому, шо це єдиний шанс у його жизні показати, шо Україна вища за Америку, а він сам – вищий за американця. Про це мені розказав батя, і я поняв, шо він теж упевнений, шо так справедливо.

Коли ми дойшли до машини, дєд терпляче чекав на нас там, як йому й наказував батя. Він був дуже терплячий і мило похропував. Він хропів із такою гучністю, що я й герой чули його, хоть вікна в нашому кабріолєті були зачинені.

Казалося, шо машина работає. «Це наш воділа, – сказав я, – це шофер-експєрт». На фізіономії героя я спостеріг чудернацьки здивовану усмішку. Її я бачив уже вдруге. Це тривало хвилини чотири. «З ним усе гаразд?» – запитав герой. «Шо-шо? – перепитав я. – Я вас не поняв. Говоріть, будь ласка, неспішно». Кажеться, герой подумав, що я не компетентний у мовних питаннях. «З… на… шим… во… ді… єм… усе… га… разд?» «Ну, мови нема! – відповів я. – Я вам скажу, шо я його дуже навіть добре знаю. Це мій дєд». У цю мінуту про себе нагадав Семмі Дейвіс Младший-Младший, бо він вистрибнув із заднього сидіння на вікно й загавкав, як звєрь.

«О Господи Ісусе!» – блискавично відреагував герой, відскочивши від машини. «Не лякайтеся, – заспокоїв я героя, коли сучка притиснулася мордою до стєкла. – Це лише сучка-поводир нашого шофера». Далі я показав на її футболку, але вона була настільки витерта, що видно було лише надпис «ОФІЦІЙНА ПСИНА». «Вона тупо скажена, – сказав я, – але дуже грайлива».

«Дєд, – крикнув я, тянучись рукою, шоб його розбудити, – дєд, він уже тут». Дєд покрутив головою. «Він так завжди впокоюється», – сказав я героєві, сподіваючись, шо він буде менше нервуватися. «Може, це й на руку», – сказав герой. «Шо-шо?» – перепитав я. «Я сказав, може, це й на руку». – «А шо значить на руку?» – «Ну, що це нам допоможе. А що ж ми робитимемо з цією собакою?» Відтоді я часто користуюся тою американською ідіомою. У тусовочних ночних клубах (ночниках) я тепер кажу дєвочкам: «Мені це на руку, коли я розглядаю твої незрівнянні цицьки». І тоді я усвідомлюю, шо вона розчумала, що я мегакласний пацан. Потім ми переходимо до плотських утіх і наші коліна переплітаються.

Мені таки вдалося розбуркати дєда. Хочете знати як? Я заткнув йому ніс пальцями так, шоб він не міг дихати. Він іше не поняв, де перебуває.

«Анна?» – спитав дєд. Це було ім’я моєї бабушки, яка померла два роки назад.

«Нє, дєда, – відказав я, – це я, Саша». Він був дуже знічений, я це втямив із того, як він відвернувся. «Я привів Шафран-Фаєра», – відрапортував я. «Ага, але я Джонатан», – підказав герой, спостерігаючи, як Семмі Дейвіс Младший-Младший лиже вікна. «Я привів його. Потяг уже прибув». «А-а», – відповів дєд, і я зрозумів, шо він іше в напівсні. «Нам треба їхати прямісінько до Луцька», – нагадав я, як і наказував батя. «Що?» – перепитав герой. «Я пояснив йому, шо ми зараз їдемо прямо до Луцька». «Так, – сказав герой, – саме туди нам і потрібно. А звідти подамося до Трохимброду». «Шо-шо?» – спитав я. «Луцьк, а потім Трохимбрід». «Правильно», – підтакнув я. Дєд поклав руки на руль. Тривалий час він дивився перед собою. Він глибоко дихав, а його руки дрожали. «Правильно?» – звернувся я до нього. «Заткнися», – відрізав дєд. «А де сидітиме собака?» – запитав герой. «Шо-шо?» – «Де… си… ді… ти… ме… ваш… пес?» – «Не розумію». «Я боюся собак, – сказав він, – у мене вже були погані трафунки з ними». Я переклав це дєдові, який усе ще подрімував. «Ніхто у світі не боїться псін», – сказав дєд. «Він каже, що ніхто в усьому світі собак не боїться». Тоді герой підняв сорочку й показав мені залишки рани. «Це зосталося від укусу собаки», – попередив він. – «Шо зосталося?» – «Оце». – «Шо?» – «Оця-от річ». – «Шо за річ?» – «Отут. Оцей шрам, подібний на дві перехрещені лінії». – «Нічо не бачу». «Тут», – сказав герой. «Де?» – «Ну от же», – сказав він знову, і тоді я теж сказав: «Ага, так», – хоча насправді я ні чорта не побачив. «І моя мама боїться собак». – «То й шо?» – «Ну, от і я боюся собак, і нічого не можу з цим удіяти». Тепер я в’їхав у ситуацію. «Семмі Дейвіс Младший-Младший повинен їхати з нами на передньому сидінні», – сказав я дєдові. «Та лізьте ж, нарешті, у цю довбану машину! – крикнув дєд, якому вже уривався терпець. – Сучка і єврей поїдуть ззаду, хіба там мало місця для них обох?» Чесно кажучи, там було мало місця й для одного. «Що ж робити?» – спитав герой, боячись наблизитися до машини, доки Семмі Дейвіс Младший-Младший гриз до крові свого хвоста на задньому сидінні.