Джонатан Сафран Фоєр - Всьо ясно

«От мої мапи», – сказав він, дістаючи з портфеля якісь листи. Він указав на один із них, намочений Семмі Дейвісом Младшим-Младшим. Я надіюсь, шо псіна здєлала це язиком. «Оце Трохимбрід, – сказав герой, – на деяких інших мапах він іще називається Соф’ювкою. А це Луцьк. Це от Колки. Це стара мапа. Більшість населених пунктів, за якими ми шукаємо, на нових мапах не позначено. От, – сказав він, передаючи мені мапу, – тепер ви маєте уявлення, куди нам треба їхати. Це все, що в мене є, оці мапи й світлина. Це, звісно ж, небагато». «Можу тобі пообіцяти, шо Августину ми знайдемо», – сказав я. Я помислив, шо такий поворот трохи вгамує героя. Мене це тоже успокоювало. «Дєд», – я знову перевів увагу на переднє сидіння й пояснив дєдові все, шо почув від героя. Розказав йому про Августину, мапи й героєву бабушку. «Колки?» – перепитав дєд. «Так, Колки», – сказав я. Я дуже точно переказав усі подробиці, а ше придумав пару від себе, шоб дєд лучше просік усю цю історію. Я міг собі уявити, шо вона затягне дєда в глибоку меланхолію. «Августина», – промимрив дєд, перекинувши Семмі Дейвіса Младшого-Младшого на моє місце. Він дуже вніматєльно вдивлявся у фото, поки я держав руль. Дєд притулив фотку до самого лиця, ніби хотів її понюхати чи помацати очима. «Августина». «Це дама, яку ми шукаємо», – вставив я. Він похитав головою туди-сюди і сказав: «Ми її знайдемо». «Та я знаю». Але не знали ні дєд, ні я, сказав я.

Коли ми підкотили до готелю, уже стало темно. «Ти мусиш лишитися в машині», – сказав я героєві, бо власник готелю зразу пойме, шо гість – американець. А батя казав, шо вони деруть з іностранців із надбавкою. «Чому?» – спитав герой. Я пояснив йому чому. «Але ж як вони дізнаються, що я американець?» «Скажи йому, хай сидить у машині, – вставив дєд, – а то вони вирахують із нього вдвоє». «Та я от намагаюся йому втовкмачити це», – відповів я дєдові. «Я хотів би вийти разом із вами, – знову вставив своїх п’ять копійок герой, – щоб оглянути це місце». «Це ше нашо?» – «Просто щоб побачити, що до чого і як воно все тут». – «А зроби це після того, як ми вселимося в номери». «Ні, я хотів би зробити це зараз», – ніяк не міг заспокоїтися герой, і якшо чесно, то мене це вже починало діставати. «Що за херню він увесь час поре?!» – вибухнув дєд. «Та він хоче йти зі мною». – «Нафіга?!» – «Бо він американець». «Так мені можна увійти туди?» – знову вставив герой. Дєд обернувся до нього й сказав: «Він дає бабки. Якщо він хоче платити більше, хай платить більше». Тоді я взяв його із собою, шоб він заплатив за два номери. Якшо ви хочете знати, нашо дві кімнати, то я поясню – одна для мене й для дєда, а друга – для героя. Батя говорив, шо так буде.

Як тільки ми зайшли до готелю, я сказав героєві, шоб він мовчав. «Помовч трохи», – попросив я його. «Чому?» – запитав він. «Ну, не говори», – повторив я йому вже пошепки. «Чому?» – знову спитав він. «Я проінструктую тебе пізніше. Тссс!» Але він усе допитувався, чого не може говорити і, як я зрозумів, власник готелю його почув. «Покажіть ваші документи», – сказав він. «Йому треба твої документи», – переклав я героєві. «Навіщо?» – «Дайте їх мені». – «Навіщо це?» – «Якшо ми хочемо получити комнати, він має глянути твої документи». – «Я цього не розумію». – «А тут нема шо розуміти». «Що у вас за проблеми? – спитав мене господар готелю. – У цю пору це єдиний готель, де ще є вільні кімнати. Чи ви збираєтеся спати на вулиці?»

Нарешті я переконав героя, і він дав власникові документи. Він ховав їх у спеціальній штуці собі на поясі. Пізніше він сказав, шо ця штука називається «сідалищна сумка» й шо в Америці ці сідалищниці вже не модні, а взяв він її тільки тому, шо його путівник пише, шо це треба мати, шоб документи були ближче до тіла. Я був переконаний на сто процентів, шо господар готелю обрахував героя за спеціальним тарифом для іноземців. Я не просвіщав героя в цій проблемі, бо знав, шо він буде допитуватися, доки з нього не здеруть у чотири рази більше, а не вдвічі, або нам узагалі доведеться спати в машині, як до того пристрастився мій дєд.

Коли ми повернулися до машини, Семмі Дейвіс Младший-Младший гриз свій хвіст на задньому сидінні, а дєд знову дрихнув. «Дєд, – сказав я, смикаючи його за руку, – ми маємо номер». Мені довелося трохи поморочитися, шоб розбудити його. Коли він розкрив глаза то не поняв, де він. «Анна?» – спитав дєд. «Нє-а, дєд, – сказав я, – то я, Саша». Він зразу понік і сховав від мене своє лице. «Ми маємо номер», – повторив я. «З ним усе гаразд?» – спитав герой. «Та він просто змучений». – «А до завтра йому стане краще?» – «Та мови нема!» Хоча, правду кажучи, дєд не був схожий на себе. А може, якраз і був. Я не міг точно сказати, яким дєд був у нормальній формі. Помню один жарт, який мені розповідав батя. Коли я був іше малим пацаном, то дєд говорив, шо я – це комбінація баті, мами, Брежнєва й себе самого. Я постоянно думав, шо це прикольна історія, аж до цієї мінути, коли в Луцьку ми спинилися перед готелем.