Юлія Шеко - Поміж рядками

Я бачу як він хнюпиться, але не розумію усієї трагедії його ситуації. Може, варто розповісти йому свою?

Він бачить, що я ніяк не реагую на його невмілі залицяння, тому підбирається з іншого боку.

– Ви давно тут живете?

– Не дуже, – коротко відповідаю я, бажаючи, щоб ця розмова якнайшвидше закінчилася.

– А я з самого народження, – пояснює він мені. – Люблю це місто. Хоч воно й далеко від столиці – як у плані відстані, так і у плані розвитку – я обожнюю його. Знайшов тут улюблену справу, добре заробляю, маю багато друзів та родичів. Я не гонюся за ілюзорними здобутками чи не живу в надії стати суперзіркою, як це робить більшість наших мешканців. Чи варто промінювати тихе, провінційне життя на кубло отруйних гадюк у столиці?

Я занадто голосно зітхаю і він розуміє, що втомлює мене. Я бажаю, аби піді мною зараз відкрився портал і я відлетіла у інший світ або хоча б до своєї тимчасової квартири. Принаймні там мені ніхто й ніколи не набридає.

Я бачу як на шибку починають падати дрібні краплини дощу. За лічені секунди вони перетворюються у неймовірну зливу, яка разом із брудом змиває усі мої сподівання позбутися нового знайомого.

Я підіймаюся з-за столу та, вибачившись, прямую до вбиральні. Зможу пересидіти там з хвилин десять-п'ятнадцять. Може, тоді він зрозуміє, що я не налаштована на спілкування із ним?

Над вмивальниками висить довге дзеркало. Місцями потріскане та заляпане мильним розчином, воно відображує мене у всій красі. Я чітко бачу глибокі синці під очима, які мов спалахи феєрверків горять на блідому обличчі. Бачу кожну зморшку, яку донедавна й не підозрювала у себе, помічаю висохлу, змучену шкіру. Невже я можу когось приваблювати у такому вигляді?

Я обережно виходжу з туалету і озираюся довкола. На щастя, чоловік уже зникнув, залишивши по собі коротку записку: «Я все одно так легко не здамся». І номер телефону. Не обмірковуючи, я жмакаю папірець та кидаю його назад на стіл. Мені не потрібні нові знайомства та, особливо, нові романи. Я ще й від старого не оклигала.

– Чому ви не захотіли з ним спілкуватися? – обурюється Андрій Іванович після моєї стислої розповіді на його банальне питання «що нового?».

У його вустах воно звучить по-іншому, адже він вимагає від мене подробиць та хоче знати кожну деталь мого проведеного намарно дня. Спочатку він посміхається, коли я розповідаю йому про чоловіка у кав’ярні, потім лютує, але вчасно маскує свій гнів – він знає, що я не потерплю до себе такого відношення. Та й хіба я у чомусь винна? Невже більше не існує людини, котра бажає усе життя провести у самотності? Живуть же на світі монахи, котрі з власної волі зреклися усіх насолод та присвятили себе самопізнанню та поклонінню Богу. Раніше я не розуміла, як можна прихиляти коліна перед мертвим ликом вигаданого святого та звертатися до нього, мовби знав його насправді.

Та в останній місяць я часто зверталася до нього у своїх молитвах. Але чим частіше я це робила, тим гострішим ставав мій біль. І я усвідомила, що навіть ВІН не спроможний мені допомогти.

Андрій Іванович навчився читати мої думки за виразом очей, тому, випереджуючи питання, пояснює:

– Вам потрібно якось відволіктися і новий друг міг би стати для вас очікуваною розрадою. Ви не маєте так миттєво відкидати пропозиції незнайомців, котрі в майбутньому можуть стати для вас найкращими друзями. А, можливо, навіть і коханими…

Він задумливо обертає до мене своє обличчя та чекає на відповідь. Тепер моя черга гніватися – я відчуваю себе сірником, який загорівся від необережного руху та готовий у будь-який момент знищити все довкола. Мені здається, що вибухи обурення розривають кожен мій орган, шматують його, а потім знову склеюють докупи. Бо я й досі виявляюся живою.

– Невже ви й досі не зрозуміли, як сильно я його кохаю?

Цей відвертий крик душі дивує психолога і мені помітно як він задоволено посміхається. Адже досягнув свого та витягнув нарешті із мене слова, котрі так міцно приліпилися до піднебіння та не бажали відриватися від нього. Лікар силою витягнув їх з мене і я відчуваю себе вбитою індичкою, котру випотрошили та заново начинили непотребом, який потім із захватом з’їдять запрошені диваки. Шкода тільки, що нас у цьому кабінеті лише двоє.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.