Юлія Шеко - Поміж рядками

Я згадую той день, коли вперше потрапила сюди. Минув тиждень після мого переїзду, я блукала незнайомими вулицями, не маючи жодної мети перед собою: я хотіла просто спостерігати за цим розміреним плином життя невеликої провінції, яку майже не пам’ятала та частинкою котрої намагалася знову стати.

На очі випадково потрапила табличка нового психологічного реабілітаційного центру. Мозок та підсвідомість боролися між собою – один із них переконував, що все це чистої води шарлатанство, інший же підказував хоча б спробувати прийняти від когось допомогу. Я знала, що сама не зможу із цим впоратися; певно, тому й переступила поріг цієї клініки. Вони повідомили мені, що відкрилися зовсім нещодавно і, так як я входжу у число їхніх перших клієнтів, готові надати мені лікаря безкоштовно. Точніше, за незначну символічну плату, котра ніяк не вплине на мій бюджет.

Мій психолог (чи усе ж таки психіатр?) виявився рослим брюнетом з великими долонями та теплим поглядом. Він зацікавив мене і я вирішила, що хочу приходити сюди знову й знову; він запевнив мене, що я й не помічу як знову повернуся до нормального життя – і це ще більше додало від’ємної ваги у чашу моїх затурканих сумнівів. Я хотіла вірити йому, тому й відкинула усю свою нерішучість подалі від збудженого розуму.

Він мав мені допомогти.

Скільки звідтоді минуло часу? Рівно півтора місяці, я навмисне запам’ятала ту визначну для мене дату. Вона могла б стати поштовхом до мого нового існування – безхмарного, вільного, у якому немає нав’язаних фобій та непереборного відчуття жаху. Та я й досі бачу перед собою його обличчя, чую його негучний, вкрадливий голос та тремчу із настанням ночі. Не змінюють ситуації навіть колосальні дози заспокійливих, що вже давно мали б вбити мене. Або у кращому випадку перетворити на гнилий, смердючий овоч, не здатний ні на які дії та мисленнєві процеси. Дуже часто я думаю, що такий хід подій став би найкращим вирішенням моїх проблем.

– Чому ви ніколи не називаєте його на ім’я? – лунає наді мною.

Я розплющую очі і бачу як лікар стоїть впритул до мене, ненавмисне зачіпаючи своєю здоровенною рукою моє плече. Від усвідомлення чоловічого дотику я здригаюся і думаю, що ніколи більше не зможу відчувати задоволення від близькості з протилежною статтю. Від цього стає сумно та добре водночас.

– Хіба воно має якесь значення? – дивуюсь я.

– Звісно! – його вираз обличчя як і зазвичай незворушний, хоч я й розумію, як важко йому завжди себе стримувати.

Цікаво, в іншому житті, за стінами цього новомодного закладу, він також у всіх ситуаціях залишається кам’яною брилою? Чи це лише образ? Роль, яку він має грати перед пацієнтами, зважаючи на свій статус? Можу уявити, як він щодня приходить додому та з ненавистю стягує із себе маску цієї розуміючої байдужості. Ось він кладе її на поличку поряд із вхідними дверима та крокує далі; заходить на кухню, звідкіля лине запах свіжого борщу, із посмішкою цілує ідеальну домогосподарку-дружину та, повечерявши, вмощується на просілому дивані дивитися черговий матч збірної по футболу.

– То що скажете? – витряхує він мене із думок. – Це дуже важливо.

– Я боюся… – простягаю я нарешті у відповідь.

Звісно, мені страшно! Хіба він сам не міг про це здогадатися? Вже два місяці я марно силую себе забути про ті стосунки, про котрі він, Андрій Іванович, вперто нагадує мені кожної зустрічі. Невже від такого мені може стати легше?

– І це не дивно, – відповідає він, похитуючи головою та роблячи чергові нотатки у записнику. – Але може саме це й створює нам перешкоди?

Що він має на увазі? Яке це взагалі може мати відношення до мого невротичного стану та його неспроможності змінити це?

Андрій Іванович одразу ж вдається до пояснень:

– Ви навмисне блокуєте його образ у своїй підсвідомості, бажаючи витіснити з неї будь-які спогади про цього чоловіка. Але на протилежу ви отримуєте ще більше душевної болі, адже хочете вигнати те, що сидить у ній дуже міцно – почуття кохання. Допоки ви не дозволите собі з власної волі повертатися до ваших спогадів, вони не зможуть вас відпустити.

Я із застиглим виразом обличчя дивлюся на лікаря і не знаю як реагувати. У відповідь він не відводить від мене свого погляду, ніби випробовуючи мене на міцність. Помітно, що він згорає від нетерпіння; йому кортить почути моє зізнання, він бажає вивернути мою душу назовні та залізти у найглибші закавулки її непрохідних стежок. Але я ще не готова до такого.