Юлія Шеко - Поміж рядками

Зустрівши його , я зрозуміла, який сенс має під собою цей ритуал…

Я сиділа на бруківці затихлого перевулку. Андрій Іванович забороняє мені проводити увесь час дома, обґрунтовуючи це тим, що у чотирьох стінах наодинці з власними негараздами я точно збожеволію. Він вимагає від мене прогулюватися як мінімум годину на день, бажано у місцях, де постійно шумить натовп. Він вважає, що це допоможе мені швидше повернутися до яскравої буденності та молодіжного ритму життя.

Але люди втомлюють мене. Тому я завжди обираю собі найтихіше місце та просиджую у ньому відведений час; або просто блукаю пустельними околицями міста, де ніхто не зустрінеться на моєму шляху принаймні до вечору. З першими спалахами ліхтарів я ховаюся до своєї криївки, перечікуючи там чергове настання ночі. Вона завжди лякає мене – але не так сильно як галасливий та неконтрольований п’яний люд, який вилазить на вулицю із настанням темряви. Я бачу як вони сміються, випивають, цілуються між собою. Закриваю щільно вікна, так як наївно сподіваюся відгородитися від їхніх набридливих голосів, що лунають звідусіль та охоплюють мене ще більшими пазурями смутку.

Ще рік тому я була схожою на них. Забавлялась, відвідувала нічні заклади та відривалась на повну, смакуючи кожну мить життя . Він змінив мене у цьому плані. Він стверджував, що немає нічого важливішого за подих коханого поруч, за спокійні вечори, проведені удвох перед німим екраном телевізору. Він переконав мене, що це лише дурні ігрища незрілих осіб, котрі не мають чого втрачати. Та не хочуть бачити справжні принади життя.

Ми часто блукали із ним лісом, могли годинами спілкуватися ні про що, хоч я й завжди знаходила у кожному його слові глибокий сенс. Він здавався мені чужинцем, котрий випадково потрапив на нашу планету, повну необдуманих вчинків та низьких бажань. Лише із ним я відчувала себе у цілковитій безпеці. Тільки йому я довіряла найважливіші переживання та почуття і бачила, що він щиро підтримує мене – радіє у випадку перемоги, сумує при поразці. Я часто розбивалася, падала на своєму шляху, прагнучи недосяжного та скороминучого. Тільки з ним я усвідомила, наскільки сильно помилялася раніше та як багато помилок зробила; лише він зміг вкласти до мого духу те, чого йому завжди не вистачало та до чого він так давно прагнув. Він допоміг мені знайти себе, переконавши у власній неперевершеності та особливості.

Але це все кудись поділося із моїм від’їздом, щезло у напруженій невагомості мого відчаю. Мабуть, так і залишилося поруч із ним та його проникливими, полум’яними очима.

Сонце обпікає своїми променями і мов довгими руками торкається сполоханого тіла. Не зважаючи на це, у кронах дерев лютує вітер, відганяючи наляканих птахів з насиджених осель. Я бачу як неохоче вони вилітають зі своїх укриттів та кружляють у небі – чекають можливості повернутися додому у слушну мить. Вперше за місяць я усвідомлюю, що вже ніколи не повернуся до власної домівки та перелітатиму з місця на місця, мов ці знедолені, ображені непогодою птахи. Я змушена назавжди розпрощатися із колишнім життям, відкинути його на дальню полицю своєї пам’яті та міцно притрусити пилом – аби впевнитися, що ніколи його більше не потурбую.

Не розумію навіщо, але я заходжу до найближчої кав’ярні, з якої долітають неймовірні аромати свіжої випічки. Я не можу пригадати коли востаннє добре їла, хоч і зараз не відчуваю голоду. Просто хочу перечекати завивання вітру у теплому місці. Я замовляю собі трав’яний чай та сідаю у прихований від сторонніх очей куток. Хоч тут і досить мала кількість людей, я хочу заховатися навіть від них.

– Сьогодні свято, а ви сама! – чи то констатує, чи то дивується незнайомець.

Він виринає з-за колони, мов привид, чим добряче лякає мене. Я дратуюся, що все-таки не змогла побути наодинці.

– Вітаю з днем захисту дітей! – проголошує він і розповзається у посмішці.

Я кидаю погляд на календар, що висить біля стійки бару.

– Здається, перше травня – день міжнародної солідарності трудящих. – не зрозуміло навіщо поправляю його я.

– Справді? – він вдає подив, хоч я й усвідомлюю, що це лише невдала спроба завести зі мною знайомство.

– А втім, хіба не байдуже?

Чоловік сідає навпроти та протягує мені цукерку у кольоровій обгортці.

– Хочете? У них найсмачніші солодощі, котрі не знайдеш ніде у місті. Я приїжджаю сюди, аби скуштувати їх – шкода тільки, що не можна купити наперед з десятка зо два. Вони виробляють лімітовані партії…