Юлія Шеко - Поміж рядками

Я дивуюся цьому питанню. Хоча ні, не йому, а тому, як воно побудоване – певно, із професійної солідарності він продовжує замовчувати його ім’я, адже бачить, що я ще не готова почути це знову. Він і справді професіонал своєї справи і як би не було мені важко, готовий підтримати мене у цьому. Або хоча б зробити вигляд, що це не так і важливо.

– Я вже навіть вигадала ім’я для нашої дитини… – промовляю я і закриваю очі – принаймні так я не відчуваю себе божевільною.

Мені в черговий раз здається, що все це лише сон. Що це мої схиблені марення, котрі не мають ніякого відношення до реальності. Але вони мають. І продовжують впливати на мене, смикаючи за повідець, міцно затягнутий на серці.

– Кого ви хотіли мати – хлопчика чи дівчинку?

Навіщо йому це знати? У голові лунають спалахи гранат, що розривають мене ізсередини.

– Байдуже, – зізнаюсь я. – Головне, щоб він був схожий на…

– Можете не договорювати, я все розумію. – він хитає головою та пильно дивиться на мене.

Він хоче запитати ще щось. І ще. У нього багато питань. Але він не знає чи варто мені їх задавати і чи здатна я зараз адекватно на них відповісти.

– Ви бачили себе поруч із ним через десять років? Двадцять?

У нього дуже мізерні терміни. Я хотіла прожити із ним усе життя! Невже не до цього прагне кожна любляча людина?

– Звісно, – терпляче відповідаю я, хоча підсвідомо відчуваю некероване бажання втекти звідси.

Інакше, я почну плакати. Зазвичай, я роблю це у безлюдних місцях, де якнайкраще можна відчути поруч подих самотності. Я зариваюся у безодню власних страждань і тону у цьому болоті безвиході – інколи я розумію, що навчилася навіть від цього отримувати задоволення.

Він бачить, що ще сильніше роздирає мою кровоточиву рану. Я усвідомлюю, що, можливо, саме це і є головним його обов’язком.

– Між вами були коли-небудь сварки?

Анлрій Іванович послаблює хватку і я можу хапанути трішки свіжого повітря. Я бажаю, аби він ніколи більше не запитував мене про наших ненароджених дітей.

Я часто бачила перед собою дитяче обличчя, яке посміхається у відповідь на мої забавлянки; яке заспокоюється у мене на грудях, в той час як він лежить поруч та гладить мене по волоссю. Він дивиться на мене з обожнюванням та не припиняє дякувати за цей подарунок – хай навіть інколи вередливий та неконтрольований, але такий рідний. Я бачила, як він носить наше дитя на руках, намагаючись його заспокоїти у випадку хвороби чи поганого самопочуття. Уявляла, як він заколисує його уночі чи бавиться з ним удень, в той час як я відпочиваю від неочікуваного багажу материних повинностей. Хоча вони й не втомлюють мене. Хіба можуть втомлювати кохані люди?

Хмаринка розсипається переді мною дрібними, гострими скельцями правди. Здалеку прорізується голос лікаря і я розумію, що маю повернутися у кабінет, в якому завжди пахне ненав’язливими нотками цитрусових та лаванди. Раніше це тільки дратувало мене, але зараз я відчуваю прилив заспокоєння завдяки ним. Гадаю, варто й собі купити ароматичні палички із запахом апельсину чи лимону.

– Ніколи, – кажу нарешті я і він обміряє мене своїм уважним поглядом – ніби хоче зрозуміти чи не брешу я.

– Ніколи? – повторює він за мною, адже все-таки не вірить цьому. – У всіх людей бувають розлади у стосунках.

– Тільки не у нас, – кажу я на диво безтурботно. – Ми були ідеальною парою.

– Тобто, якби не ваше відкриття, ви б ніколи від нього не пішли? Невже він вас навіть ніколи не дратував?

– Я бажала померти поруч із ним, – тихо промовляю я. – Гадаю, цього достатньо, аби ви зрозуміли глибину моїх почуттів?

Дочку царя Дакшараджапаті і дружину бога Шиви звали Саті. Цар заздрив своєму зятю, якого народ поважав більше, ніж його самого. Одного разу Дакшараджапаті запросив на бенкет в свій будинок іменитих гостей, серед яких були і боги, а ось дочку із зятем він не покликав. І все ж Саті вмовила чоловіка відправитися разом з нею до тестя. Дакшараджапаті їх поява не сподобалося, він обсипав Шиву градом глузувань і образ. Не витримавши такого приниження, Саті кинулася в багаття. Шива витягнув жінку з вогню, але вона була вже мертва. З тих пір в Індії з'явився страшний звичай: жінка, яка пережила чоловіка, повинна разом з ним згоріти у похоронному вогні.

Кілька років тому я випадково натикнулася на цю замітку в газеті. Тоді вона мені здалася страшною та несправедливою – чому молода жінка має позбавляти себе радощів існування заради померлого? Хіба вона не заслуговує на нове життя?