Дарина Гнатко - Радислава. Історія одного кохання

За годину вирушали. Радислава, переодягнувшись у зручну туніку червоно-синього кольору та плащ з оксамиту, поспішалася до стаєн, де вже мав чекати на неї муж її, коли посталася перед очима її досить неприємна оку закоханої жінки картина – двоє баских коней поряд, і вершники, що так завзято перемовлялися між собою, й перемовини ті уривалися веселим жіночим сміхом, що срібним дзвоником лунав навкруги. У Радислави впалося серце й ноги підкосилися вмить, ледь втримуючи її наче обважніле тіло. Ті двоє вершників на баских конях – то були Мстислав Борисович й Устинія Мелетіївна. Й муж її так радісно всміхався іншій, так весело сміявся над словами іншої жінки, що Радислава відчула біль – незнайомий та пронизливо-гострий біль ревнощів, коли бачиш ти, як коханий муж твій насолоджується товариством іншої жінки й дарує тій радісний сміх, котрий мав дарувати лиш одній тобі. А Устинія, мов помітивши її й намагаючись зробити ще більш боляче її серцю, поклала пухку руку свою на долоню Мстислава Борисовича й прихилила до нього голову в червонім убрусі, щось тихо промовляючи. Й те видовисько було болісним, справді надзвичайно болісним для Радислави, котра завмерлася на одному місці й не відала того, що було їй у ту хвилину робити – підійти до нахаби й обірвати ті її промовини з мужем своїм вінчаним, а чи взагалі кинутися геть, назад до палацу, де зачинитися у світлиці й заридати гірко та безвтішно, слізьми намагаючись виплакати весь той біль, що ятрив зараз серце. Але ні, не стала робити останнього – коли бажає вона отримати перемогу над цією жінкою, то має вчиняти так само, як і та вчиняла, хитрощами спокушаючи чужого мужа, що перед Богом було гріхом великим і звалося порушенням однієї з заповідей Божих. Тепер вона більш вже не дівчина й не дівиця сором’язлива, а заміжня жінка й бояриня, й вона своїм не поступиться. Ніколи. Гордовито задерши голову, Радислава пішла вперед, і на личку її вродливому розквітлася чарівна усмішка.

– Я змусила тебе довго чекати, муже мій?

Запитання її, промовлене ніжним голосом, змусило Устинію Мелетіївну ледь помітно поморщитися вродливим лицем, а Мстислава Борисовича обернутися до неї. Радислава не могла нічого розібрати на лиці мужа свого, але посмішка на вустах його зігріла її й надала сили та сміливості. Мстислав Борисович спішився з коня й поцілував її руку.

– Я чекав на тебе все життя… що мені чекання декількох хвилин?

Радислава продовжувала сотуватися чарівним усміхом.

– Особливо у товаристві такої чарівної співрозмовниці?

Мстислав Борисович кинув швидкий погляд на Устинію Мелетіївну.

– Устиночка завжди вміє розважити.

Радиславі не надто припалося до вподоби те, як ніжно назвав її муж жону свого брата, але вона й вигляду не подала, втішаючи себе невдоволеним вираженням, з яким Устинія спостерігала за тим, як Мстислав Борисович допомагає дружині всістися на білого красеня коня – подарунок Данила Романовича до весілля. Вона була наче забутою ним враз і тільки недобрим та заздрісним поглядом спостерігала, як молоде подружжя В’яженичів виїздить зі двору на лови. А ввечері, коли всі гості боярина Пилипа Довгодума зібралися на черговий бенкет з нагоди весілля його єдиної доньки, бояриня Устинія світ Мелетіївна свого вже не проґавила й підмовила молодого мужа Радислави до танку. Вона наче провокувала Мстислава, наче виклик йому кидала й одночасно так звабливо та спокусливо дивилася, що уважний доглядач міг би й зрозуміти, що між цими двома щось відбувається, й молода дружина-красуня Мстислава Борисовича тому зовсім не завада. Та ніхто уважно до них не додивлявся – мед та вино творили свою справу, й втомлені ловами гості швидко впивалися й хміліли. Й лиш тільки темні великі очі молодої нареченої помічали все й спостерігали за тим танком уважно й сторожко, й почувалася Радислава так, мовби зараз, у цю ж хвилину в неї крали мужа. Нахабно й безсоромно забирали те, що було належно їй як вінчаній жоні. Вона також не могла не помітити й не визнати того, що Устинія світ Мелетіївна була в той вечір просто надзвичайно чарівною. Блакитні очі її сяялися й горілися, й у спогляданні їхньому можна було втонутися й пропасти, й напруженій Радиславі видавалося, що Мстислав її теж пропадеться в тих очах незрівнянно-чарівних. Вони про щось говорили під час танку, й Устинія час від часу закидала голову назад й весело реготалася, й Радиславі той сміх видавався насміхом саме над нею, над її розчавленою гідністю. Отримавши перемогу вдень на ловах, Радислава знову програвала Устинії й геть не знала того, як має вчиняти далі. Й, певне, кинулася б геть з зали, не втримавши сліз, чим змусила б гостей почати пліткувати й перешіптуватися, але її зупинила Миланія. Вхопила за руку й міцно затисла.