Марiанна Гончарова - Дракон з Перкалабу

До директора школи почали бігати батьки дівчат з іншого району міста, роздувався – як це буває зазвичай – скандал. Бо учениці інших шкіл жили не за китайською стіною і теж хотіли виглядати неперевершено й стильно. Непопулярні у прекрасної половини людства чоловічі майстриперукарі умлівали, коли до них після уроків увалювався натовп дівчат, дівчаток-підлітків, а то й зовсім маленьких, з вимогами негайно позбавити їх пишних шевелюр, довгих кіс і густих кінських хвостів. Із задоволенням, як солдати на Червоній площі кидали штандарти і прапори ворожої переможеної країни, дівчата жбурляли в кут перукарні атласні стрічки, капронові бантики, гребінці, шпильки і невидимки. (Заколок на той час іще не було.) І всю цю революційну кашу заварила, звісно, одна Владка.

Коли її виставили на середину зали за порушення дисципліни, як знову ж таки на той час було заведено на шкільній лінійці ганьби, вона стояла така гарненька й мила, що наступного дня підстриглися вже всі вчительки початкових класів, дві лаборантки і навіть тітка Дарина, літня буфетниця. А потім за Владку вступилися і підтримали її хлопчаки. І невдовзі, не протягом одного місяця, як було з дівочими стрижками, а одного ранку всі хлопчики – однокласники Владки, їхні друзі та знайомі з інших класів – прийшли з поголеними під нуль головами. Тоді завуч Вука забила в рейку, і були зібрані термінові загальношкільні батьківські збори за участю якихось чужих дядьків у краватках і непохитних тітоньок з неохайними облізлими «дульками» на маківках, в чесних, незаплямованих чужою ідеологією, бувалих незламних плечистих піджаках. Шкільне начальство визнавало і карталось, що так, недогледіли – надзвичайна подія. З ідеологічним підтекстом, – глузливо додавали гості. Всі стрижені й голені отримали вдома по обголених довбешках, а особливо злісним намилили їхні беззахисні, що відкрилися після стрижки всім вітрам, голі шиї. І ще впродовж кількох місяців батьки пильно стежили за своїми нащадками, щоб тим не спало на думку що-небудь собі відстригти без дозволу. Владку ж – треба віддати належне – її мати – вчителька тієї ж школи Тамарапална – захищала як могла. І головний аргумент був – зате живенько, акуратно, не кудлато і дуже гарно. Адже їй красиво? – Тамарапална цілком щиро питала: – Ну що, не гарно хіба?

І співрозмовники не могли не погодитися. Авжеж, Владці все було красиво.

– Завідують йіроди, – тільки й мовив небагатослівний суворий Владчин батько, лагідно погладив дочку по стриженій потилиці, та строго наказав: – Але коси рость назад! А то як після тифу все одно…

Слухай, Владко Павлінська. Зараз, коли я пишу про тебе і так часто повторюю твоє ім’я, я гостро розумію, як же мені тебе не вистачає. Як не вистачає. Ти пам’ятаєш бублики? Коли старшокласників запросили в Палац піонерів на молодіжний весняний бал, усі вони взялися вигадувати й планувати: як вбиратися? Ще б пак – весь квіт міста, від шістнадцяти до двадцяти двох: студенти-медики, студенти-фізики, ровесників дівчатка й до уваги не брали. І ти, Владко, прийшла на цей вечір у запаморочливих сережках. Це були світлі величезні кільця з якимось єгипетським орнаментом. Дівчата – у своєму вбранні з посилок і від спекулянток, або однакових сукнях, «викинутих» в універмазі, названому на честь міста-побратима «Рязань». У сукнях, відвойованих у шалених чергах люблячими батьками. Так от, усі дівчата в ту ж мить просто скисли – у всіх зіпсувався настрій, така ти була чарівлива і дивовижна в цих сережках і туніці з квадратним єгипетським візерунком. Запізнилася, як Попелюшка, і пішла раніше. І всі хлопці, які були на вечорі, тоскно зітхнули вслід і заходились про тебе мріяти. Ми взагалі називали це синдромом Попелюшки – з’явитися, справити враження, прослизнути, дихаючи маминими парфумами і туманами річки Прут, поблизу якої стояв будинок Павлінських, і втекти. Зникнути себто. І всі-всі: хто? Звідки? Куди пішла? Де шукати?

А вже дівчата, обговорюючи ці її величезні сережки, чого тільки не домислювали. І кожна таємно мріяла про такі. І я – що гріха таїти – мріяла до нестями. Хоча й було мені тоді років дванадцять і ставилася ти тоді до мене, як до маленької. І нерідко – ти гарно товаришувала з моєю мамою, своєю вчителькою, – ти залишалася зі мною посидіти ввечері, коли мої батьки збігали в кіно. Я теж мріяла про такі фантастичні прикраси. Просто бачила, як я виходжу у двір грати в бадмінтон або біжу в музичну школу на хор, заходжу в зал, а на вухах у мене теліпаються ті самі великі круглі сережки з єгипетським орнаментом.