Марiанна Гончарова - Дракон з Перкалабу

– Зараз вийде Павлінська, – казали одне одному діти, – і тоді вмить нам буде цікаво і весело.

І Павлінська виходила.

Владка змалечку любила малювати. До того ж малювати не тільки пензлем чи олівцем. Але й уявою. Дух захоплювало, коли вона переказувала прочитане або побачене.

Коли вона вимовляла, наприклад, слово «оленятко», ми тієї ж миті бачили його тонку гнучку шийку, стрункі високі ніжки, оксамитові вушка і полохливі вогкі оченята. Коли вона, побувавши з мамою в Москві, описувала нам побачену в Третяківці картину, то через десятки років, побачена багатьма з нас на власні очі, – вона, та картина, виявилася дуже подібною до тієї, яку описувала дев’ятирічна Владка. А можливо, це ми вже розглядали картину Владчиними очима. Коли вона розповідала про Хотинську фортецю, куди їздила на екскурсію з класом старшої сестри, ми, немов в історичному кінофільмі, бачили ветхі зруйновані стіни, іржаві горбисті кулі картечі, хиткі прогнилі сходи, зарослий рів і мовчазний древній дубовий міст, і те, як маленький боязкий струмочок по краплі просочується крізь каміння, щоб хоч трохи втамувати спрагу оточених воїнів, поранених стрілами грізних завойовників.

І мало хто тоді знав, що дрімає в ній, у цій маленькій тендітній незграбній дитині, яка відкрито й заразливо регоче від радощів при зустрічі з друзями, дивиться недовірливо спідлоба на чужинців, – що спить в ній до часу великий талант, дивовижний хист малювальниці й особлива кебета – бачити незначні для інших, але найчарівливіші деталі життя, відчувати найтонші його нюанси.

Одного разу Владка винайшла катамаран. Зимовий катамаран, розтлумачила б Владка. А як було. Вони з сестрою Ірою відвідували музичну школу. Так хотіла мама Тамарапална. Вчителька молодших класів. Зі свого скромного бюджету (в сім’ї було троє донечок) Тамарапална віддавала чималу суму за уроки музики. Владка вчилася грати на акордеоні, Іра Павлінська, Владчина сестра, – на скрипці, а Лариса Павлінська – старша і найслухняніша дочка, грала на фортепіано. Мама дівчат, Тамарапална, мріяла, щоб у домі лунала музика, щоб дівчата вечорами грали ансамблем, навіть уявляла собі це видовище, як майже дорослі доньки, стрункі, ошатні, гладенько причесані, в білих комірцях і лакових туфельках, зають утрьох у вітальні, а сусіди Саркисяни підслуховують, ховаючись у саду за деревами, і заздрять:

– Cестри Павлінські музику грають. А ти, дармоїде, ні біса не вмієш! – і відважували б стусана своєму барилкуватому опецькуватому чаду.

А тим часом, навіть і не відаючи, що за ними підглядають (або якраз навпаки – припускаючи, що це так), батьки дівчаток та гості, запрошені на сімейне свято, сиділи б у м’яких глибоких фотелях і слухали, як дівчатка грають і співають з репертуару, наприклад, Георгія Виноградова, улюбленого співака маминої молодості:

Або ні, краще, ось це, улюблене батькове, з репертуару Леоніда Утьосова:

Ні, краще все-таки ось це:

І щоб потай обмінюватись під музику виразними й ніжними поглядами, мовляв, ми ж то знаємо, про що вона нам нагадує, ця пісня.

І всі в кімнаті похитують головами в такт, підспівують – і про «раскинулось море» і про «зачем смеяться», а Саркисяни кусають лікті і плачуть під вікнами.

Так от, про «зимовий катамаран». Одного разу, хоча і не вперше, а, мабуть, вдесяте у Владчиному житті, прийшла-настала зима, випав сніг, залили у дворі сусідньої школи поряд з будинком Павлінських ковзанку і спорудили снігову гірку з трампліном. До речі, все влаштував мій тато – він тоді викладав у цій школі фізкультуру. А в музичну школу дівчатка повинні були проходити якраз повз ковзанку та гірку. Ні, Лариса, старша слухняна донька, мужньо проходила, борючись зі спокусою, намагаючись навіть не глипати у бік нестримних зимових дитячих веселощів. А Томсойєр Владка трішки затримувалася. Вона, насупивши чоло і підібгавши губи, сумно спостерігала за безтурботною дітворою і кмітувала, як би їй хоч раз з’їхати з гірки, а вже стати на ковзани й побігати – це було б щастям. Але руку відтягував важенний футляр з акордеоном.