Марiанна Гончарова - Дракон з Перкалабу

Резо Габріадзе, як він каже про себе, дідусь середнього віку, в інтерв’ю Радіо «Свобода» сказав:

«Іти назавжди – це серйозна справа. Ви молоді, в вас бурує життя, і мої відповіді будуть вам незрозумілі. Років через п’ятдесят зрозумієте. Якби я вмів роз’яснювати такі складні питання… Прочитайте Ветхий Завіт і чотири Євангелія».

Яка влучна і простосерда порада: «Прочитайте Ветхий Завіт і чотири Євангелія», іншими словами, – живіть і думайте. Адже для того, щоб прочитати і, головне, зрозуміти Ветхий Завіт і чотири Євангелія, потрібні зусилля і надрив розуму й душі усього нашого життя. А вже коли будемо йти, тоді все й утямимо. Я певна.

Так от. Благословенні, шляхетні люди відходили в інший світ. Залишали мене галактики – незамінні, величні, рідні – йшли із земного життя. Не з усіма тими, хто йшов, встигла я попрощатися. Не тому, що страшилася, як ошатна Ліда, а лишень через те, що не встигала я приїхати вчасно, аби провести до останнього осідку дорогу́ мені людину.

Пішли мої Зіновій і Поліна, дідусь мій та бабуся з Одеси. Їх належало відпустити в той же день, ну, так належало, так вони самі просили. Пішла Наталя Хаткіна, моя мила дорогоцінна подруга, письменниця і поет з Донецька. Померла мамина вчителька словесності, найкраща товаришка, обожнювана Берточка. Ангел нашої сім’ї – Берта Йосипівна Гінзбург. Благородна, інтелігентна, тоненька і красива, уважно прислухалася вона, злегка нахилившись усім тілом до співрозмовника, з незмінною сигаретиною в кутику вуст – такою вона залишилась у моїй пам’яті назавжди, наша Берточка.

Просто на моїх руках помер Чак. Товариш мій вірний, безмежної душі й шляхетності лицар і захисник. І нехай тут, на Землі, він був собакою. Там зараз він несе свою звичну службу – ангелом. Не простим ангелом – ангелом-вісником, ангелом-провідником. І це доведено. Зовсім недавно вночі він приходив до нас, тихенько дряпнув двері і ввічливо поскиглив. Це був точно він, наш Чак. Він завжди був вихований і тактовний, наш Чак. Його почув тільки мій тато, тоді вже зовсім розгублений і хворий. Татусь насилу підвівся і пішов відчиняти. Мама прокинулася і запитала:

– Борю, ти куди?

І татко відповів:

– Прийшов Чак. Треба впустити.

Батько незабаром пішов услід за Чаком.

Одна знахарка, добросерда лагідна й світла жінка Леся, якось повідала мені, що не варто хвилюватися і вболівати душею про те, що небіжчикам самотньо і боязко там, у тому самому тунелі.

– Ні, – сказала Леся, а вона знала, про що говорить, – ні, кожного, чуєте, кож-но-го, і праведного, і грішного зустрічають там і не дають впасти духом рідні і знайомі. Ніхто не йде на самоті – нікого не слухайте, – заспокоювала Леся.

Я уявляю собі, як мій тато йшов, боязко і невпевнено, та орієнтиром йому служив привітний пухнастий рудий хвіст мого собаки. Чак і тут, на Землі, ніколи й нікого з нас не залишав у біді. Що вже говорити про інший світ. І він привів мого тата до його рідного брата, який на рік раніше пішов у інший світ. Хоч між ними було півтора року різниці, але схожі вони були, як близнюки, – не розрізнити. І друзями були – нерозлийвода. У дитинстві, зовсім маленькими, їх називали Бузя і Вузя. Бузя – це мій тато, Вузя – це мій Вова, татів брат. Двоє братів, авжеж. Тепер вони разом.

Пішли Сливинські, Тетяна та Юрій, гарні й щирі люди. Люди великих справ, тяжких страждань і приголомшливих вчинків. Ми з ними лишень познайомилися і просто не встигли стати вірними друзями. А мали б стати, бо надто співпадали. Забракло у них часу, у Тані та Юрія.

Не всім я встигла сказати, якими дорогими вони були мені, ці великодушні, праведні, полум’яні, піднесені люди. Та взагалі – хто ж каже іншій людині так неприродно, нерозумно, по-кіношному, наприклад, за кавою або на прогулянці: слухай, але ж ти мені такий дорогий, знаєш… Еге ж? Тато б мене добряче висміяв. І Наталя. І всі інші… І навіть Чак пхикнув би здивовано і відійшов би вбік…

Звичайно, вони б усі сміялися, мовляв, з якого це дива ти вдарилася в незвичну для нашого веселого гурту патетику: дідусь, Поліна, тато, Вова, бабуся Олександра, Сливинські, Берта Йосипівна, Наталка, Чак… І Владка.

Першою в моєму житті страшною безповоротною втратою була вона, моя подруга. Я шукала слова, епітети, щоб пояснити, якою вона була, моя подруга: надійною, доброю, розумною, пристрасною… Справедливою, натхненною. Слова-слова, порожні слова… Та годі. Слова – лушпиння. Ні, вона була просто справжня. Справжня подруга. Ось так буде правильно і доречно.