Марiанна Гончарова - Дракон з Перкалабу

У цій книжці я часто згадуватиму Вижницю, унікальне мальовниче містечко біля підніжжя Карпат, де закінчуються рейки, цивілізація і починаються гори. Тут, у Вижниці, в училищі мистецтв, вона й вчилася, моя Владка. Зараз там живе і викладає в тому ж училищі наша спільна подруга Світлана, і саме там відбувалися найважливіші події в нашому спільному житті. Принаймні, там вони починалися. Саме звідти, з барвистої й затишної Вижниці, починалася найважча, остання дорога в її, Владчиному, житті.

Ну все.

А то, як одного разу сказав Габріадзе, боюся пафосу – бовкнеш що-небудь, а потім усе життя буде соромно.

Будемо вважати цей розділ присвятою всім, хто вже знаходиться по той бік життя. Усім. І – Владці.

Адже ця книжка – саме про неї. І про те, як вона йшла.

Про Владку, яка навчила мене дивитися і бачити.

У всі часи назустріч Владці йшли, бігли, вискакували, простували, мчали і з’являлися вочевидь невипадкові і завжди вельми симпатичні люди. Зустрівшись з нею поглядом, вони негайно розвертались, хапали Владку за руку і вже йшли пліч-о-пліч, розповідаючи їй щось своє, для Владки безумовно цікаве. Мені здається, якщо зібрати всіх її друзів, усіх, хто її любив, усіх, хто за нею сумував, то вийшов би такий яскравий карнавал, таке свято, де всіх цих надзвичайно різних людей – живописців і листонош, вчителів і музикантів, пожежників і безробітних, будівельників і акторів, авантюристів і таємних агентів, доярок і буфетниць, міліціонерів і циркових, чаклунів і знатників, молодих і старих – усіх їх об’єднувало б одне: Владчина до них усіх жива дитяча цікавість, душевна до них відкрита симпатія і невдаване ними захоплення.

У дитинстві Павлінська була генератором усяких ідей, не те щоб вона була якимось там заводієм, командиркою вулиці – ні. Але, по-перше, всі з нетерпінням чекали, коли вона вийде, усі охоче дружно посміхались, щойно вона мовила «привіт», і всі вмить оточували її щільним кільцем, зачаровано ловили найменший її порух, бо вона грала у свої дитячі ігри так талановито і самозабутньо, що коли, наприклад, пускала у весняний струмочок звичайну цурочку-деревинку й оголошувала всім, що це білий пароплав і що пливе він у казкову країну, де завжди весело, то всі у це свято вірили.

– А там є помаранчі, газвода з сиропом і півники на паличках? – запитували ми.

– Ні, – відповідала Владка, що сиділа навпочіпки, заклопотана своїм білим пароплавом. – Зате там є все, що, наприклад, задумав. І якщо воно гідне, – продовжувала Владка спокійно, підштовхуючи трісочку у воді, – то воно збувається. І ще там є великі рожеві, кислі й водночас солодкі яблука з тонкою-тонкою шкіркою.

Владка з дитинства дуже любила гризти саме такі яблука. Вона любила їх нюхати, любила ними дихати, любила ними милуватися, тримати їх в руках і малювати їх теж любила. Понині не знаю, що це за сорт і де вони ростуть насправді. Може бути, й справді, в тій самій країні, куди вона відправляла струмочком свою цурочку-лайнер.

І, дивлячись, як захоплено вона грається, всі навколо включалися в її гру і починали канючити в неї, випрошувати, пропонувати обміняти на щось саме цю деревинку, щоб самим пограти досхочу, щоб похизуватися перед друзями, але ж не розуміли, що як тільки вона, ця цурочка, перекочує з Владчиних у чужі руки, вона перетвориться з білого пароплава на звичайний розкислий від води цурпалок.

У дитинстві Павлінська була чистісінький Том Сойєр – винахідливий, веселий, доброзичливий шукач пригод.

– Павлііінськааа! Вихооодь! – кричали їй, нудьгуючи на вулиці, діти. Кричали біля хвіртки, далі йти боялися, у Павлінських був лихий грізний пес, повне ім’я – Авріл Федорович. А коротке – Вусань. Владка його так назвала саме тому, що Авріл Федорович, шкільний вчитель біології, на честь якого була названа вівчарка, був вусанем. Вівчарка – ні, вівчарка вусів не носила. Павлінська не воліла, не хотіла пояснювати, чому один вусатий, інший ні, чому при абсолютній несхожості, до того ж один – собака, інший – вчитель, імена були однакові. Назвала, то й назвала. Все. Владка знайшла Вусаня маленьким, сліпим, ледь живим цуценям в якійсь канаві. Павлінські, добрі люди, цуценя викохали, і тепер, як будь-яка порядна підібрана німина, Авріл Федорович Вусань як міг відпрацьовував своїм милосердним господарям за такий карколомний кульбіт його псячої долі. І всюди слідував за молодшою своєю господинею Владкою. Судячи зі зграї собак, яка зазвичай супроводжувала Владку і Вусаня всюди, Авріл Федорович усім розповів про своє казкове спасіння і про те, що дівчинка взагалі витрачає всі свої кишенькові копієчки на гуманітарну підтримку геть усіх зустрічних-перестрічних собак і котів.