Марiанна Гончарова - Дракон з Перкалабу

Я мріяла тихо і тобі навіть словом про це не обмовилася.

Потім, коли я звалилася з грипом, ти, Владко, мені принесла такі ж, але з іншим малюнком, іще кращим, – якісь дрібні сині та рожеві польові квіти вінком по колу… А я засмутилася і шкодувала, мовляв, навіщо мені – адже у мене немає дірочок у вухах. А ти сказала, нічого, так поносиш. З’ясувалося, що ти всього-на-всього філігранно розмалювала звичайні чайні бублики. І підвісила їх собі на вушка на тонкі петельки з прозорої ліски… А крізь досить відросле волосся, яке вже трішки прикривало вуха, якраз ліски не було видно. Уже потім, коли все відкрилося, коли ще хтось роздивився, що це за сережки, ніхто й не подумав сміятися. У місті були скуплені всі чайні бублики. Але так красиво тонко розмалювати їх і оформити ні в кого не виходило. Велика вигадниця і витівниця була ти, Владко Павлінська.

У неї був винятковий вроджений талант – вона подобалася. Усім. Владка притягувала погляди, на неї спеціально ходили дивитися, з нею хотіли розмовляти і дружити. І любити. Так.

Наприклад, грізний голова облвиконкому, якому вона, коли вже працювала викладачем художньої школи, якось оформляла вітальну адресу, чоловік насуплений, суворий, крикливий, прискіпливий і, як водиться, не дуже розумний, людина-знегода, яку боялися геть усі навколо, а його підлеглі без валідолу на роботу не ходили, так от він при зустрічі з Владкою вмить червонів і бентежився. Він ховав очі у складки щік, не знав, куди подіти руки, і нервово тупотів короткою повною ніжкою. Та хіба він один? Де б вона не була і з ким би не говорила, поглядом, усмішкою, жестом, словом вона блискавично ламала стіни, заслони, вирівнювала площини, згладжувала кути. І їй починали поклонятися.

Та що там можновладці – на неї миттєво звертали увагу достоту всі, не буду повторюватися. Якось ми з нею вийшли з магазину, а було це перед днем народження її чоловіка, і Павлінська несла просто в руках пляшку дорогої горілки і пластикову коробку з сьомгою, прегарно викладеною напівпрозорими скибочками. Зауважу, сумки у нас на той момент з собою не було, а упаковок чи либонь пакетів тоді в магазинах ще не давали. Виходимо з крамниці, щоб одразу заскочити в машину, яка на нас чекала, Владка така гарна, шикарна просто – на підборах, у довгому пальті, в зграбній хутряній шапочці-боярочці. І якийсь сидів на сходах магазину пияк, котрий вмить остовпів від побаченого, протираючи очі, скочив на ноги і захоплено заволав: «Бо-ги-ня! Глядіть усі! Сама красуня, а ще й в руках у їй горілка! Ой, все! Женюся!..»

Вона обживалась чудесно, елегантно і затишно в будь-якому місці – в кімнаті гуртожитку художнього училища, в готельному номері, в крихітному кабінетику художньої школи, та де завгодно – і так швидко, що зараз-таки викликала заздрість оточуючих, і всім кортіло саме на це, на її місце. Як у дитинстві, коли всі хотіли погратись з її білим пароплавом або покататися на її сніговому катамарані. Вона втинала собі сукню з клаптиків і виглядала краще, ніж заможні однокласниці, яких одягали з регулярних, омріяних ними посилок з-за кордону. Вона завжди повторювала: головне у дівчині – постава і хода. І щоб у вбранні було зручно. А все інше – дурість.

Ох, Владко! Ти створювала навколо себе чудовий новий світ, в якому радісно жили симпатичні тобі люди. Ти говорила, писала, малювала, ліпила або вишивала, куховарила або забавлялася з дітьми так захоплено, так щиро, так чесно, що життя навколо справді ставало багатобарвним і радісним.

Ти несамовито прикрашала це життя, начебто передчуваючи свою тимчасову, таку коротку в ньому присутність.

Взагалі, те, що з нею відбувалося, було якесь зовсім не її життя і не її остання кирпа. І якщо своє життя вона все ж якось повертала і провертала у потрібному їй напрямку, то мандра вже від неї не залежала. Я їй ще тоді казала: слухай, але ж ти обіцяла! Ти ж сказала, що три роки! Що є в нас час. Ну що ти наробила! Ну ти ж обіцяла! А ми ж усі звикли, що коли Владка давала слово – то все! Загине, а виконає. А тут взяла і померла. І не виконала. Я їй кричала: Павлінська, ти ж казала, вчися, доки я жива! Але я ж іще не навчилася! – так кричала я їй. Ну, а що тепер… Владка покинула нас. Несподівано навіть для себе, для всіх, хто її любив, пішла на злеті, така талановита, такий вірний друг і такої незрівнянної осяйної краси жінка. Ось так взяла і пішла, навіть не озирнувшись. Тихо і мужньо. І ще тоді, вранці 19 грудня 1996-го, коли ми всі прощалися з нею, з Владою, і раптом пішов перший тієї зими юний, невагомий, боязкий сніжок, який уже не танув на її обличчі, коли ми з її сестрами і чоловіком трохи надломлювали стебла квітів, коли несила було плакати від здивування, від несправедливості, від підступності долі, я ще тоді все придумала. Я пояснила сама собі, що це якийсь збій програми або якась там, у світобудові, помилка чи що – вже якщо і йти, вона повинна була піти не так, зовсім по-іншому. І ніяк не маючи сил змиритися, я і вигадала їй іншу останню мандру. Гідну мандру. Ту, яку вона, напевно, вибрала б сама.