Марiанна Гончарова - Дракон з Перкалабу

Я виміркувала це. Вплела в ту ж таки веретку Владчиного життя вчинки і характери різних, симпатичних їй людей, різнокольорові барви Карпат, пронизливі дисонансні мотиви часу, невидимі простому оку природні сили, нечутні людському вуху кроки непізнаного, смак і пахощі гірких трав, жар гуцульської ватри, холод карпатських річок і свою любов, повагу і пам’ять. Вигадала. Написала. І сильно-пресильно у це повірила.

Екстрасенси, ясновидці… Я так розумію, багато людей оголошують себе екстрасенсами, щоб не нудно було жити. Щоб відчувати себе значним і заповнити в собі якісь потаємні западини, не обтяжені освітою, вихованням, інтересами і захопленнями, ну і що там іще – любов’ю, пристрастю, серйозною роботою. Щоб звернути на себе увагу інших людей. А вже потім вони не чують під собою землі і цією справою починають заробляти.

З чого це починається? Як правило, їх лупить блискавкою. Ба-бах! І вмить одкриваються всі три ока, починають бачити минуле і майбутнє, а також здогадуватися, хто чим вранці снідав. І дарма, що, скажімо, в той знаменний день, коли його, значить, по тім’ячку торохнуло, не було на території проживання новонаверненого екстрасенса ні дощу, ні грози. І от іще який феномен: чомусь це зазвичай трапляється з тими, хто ледве-ледве закінчив школу або технікум, зрідка – інститут, заочне відділення. З тими, хто ніяк не може відзначитися на роботі і в кого в особистому житті криза. І в струнких лавах новоствореної профспілки екстрасенсів-престидижитаторів немає чомусь ні видатних хірургів або, приміром, талановитих педагогів, ні вчених-практиків, ні фермерів. Ось! Чому серед них немає фермерів, наприклад?! Жодного! Людей, які вирощують хліб, або тваринників серед них немає, питаю я вас, чому?

Якось у пологовому будинку я познайомилася з однією унікальною жінкою на ім’я Федя. Ну Федя і Федя – так звали її. Напрочуд дивоглядна була жінка! Вражаюче дрімуча. І палко в усьому впевнена. В одній мирній бесіді під час годування наших дітей, коли ми перекидалися нісенітними сонними фразами, вона раптом багатозначно промовила:

– Охо-хоо… Ось як розповзуться китайці по всьому світі, і будуть усюди самі лише негри.

Я подумала, що недочула, і перепитала. І дівчина ця, Федя, у своїй незборній переконаності, як нетямущому дурню, по-материнськи лагідно дивлячись мені просто в очі, щоб засвоїла я і запам’ятала назавжди, пояснила:

– Таж, дитинко, в Китаї ж одні ж негри ж і живуть!

Дух перехопило – двадцяте століття вже йшло з двору, а небеса піднесли мені такий приголомшливий подарунок у вигляді цієї сусідки моєї по палаті. Ніяково мені було питати її, як вона уявляє собі планету, по якій розповзуться її афро-китайці, може, вона передбачала, що і Земля наша пласка і стоїть вона на трьох китах. Шкодувала я про те, що не порозпитувала Федю про що-небудь іще, виписали її швидко, а то б дізналася від неї багато нового і корисного. Але у знайомства цього було продовження.

Працювала дівчина Федя на той час на торговельній базі, закінчивши торговельний же технікум, сиділа на продуктових дефіцитах. А потім, зловивши носом, куди вітер дме, швидко перекваліфікувалася, молодець. Я її портрет у газеті побачила і подивувалась, відтепер вона – «матінка Федосія». Під портретом було рекламне оголошення та години прийому. «Матінка Федосія» ворожила на Персті вказівному, знімала пристріт та навроки, ретельно чистила карму і відновлювала чакри. Мила-мила-мила. Мене навіть послали інтерв’ю у неї взяти одного разу, але вона мене впізнала і до себе не допустила, – надто зайнятою була. І людей, які до неї на прийом прийшли, називала не пацієнтами, як прийнято в таких випадках, а клієнтами. Що в її уявленні про життя – абсолютно логічно і беззаперечно.

У нас з Владкою була знайома нотаріус Ліля. Ось вона як занудьгувала одного разу – жах. Діти в таких випадках ідуть записуватися в який-небудь гурток, як-от м’якої іграшки, плетіння, танців, боксу чи легкої атлетики. А Ліля – куди їй, навіть курси крою та шиття – непідйомна була для неї справа. Або ось вранці побігати, або що-небудь освоїти нове – розпис по склу, хрестиком вишивати, наприклад, або іще щось. О, ні. А вона що? Вона стала біля дзеркала і кілька ложок приліпила одного разу до погруддя за чиїмось прикладом зі статті в газеті «Труд» і раптом зрозуміла, що авжеж вони тримаються і не падають і що вона теж таке може, й одразу підбадьорилася і призначила себе екстрасенсом. І не простим, а екстрасенсом-цілителем. Навіщо сім років у медінституті вчитися – ночі не спати і зубрити, потім іще якісь практики-інтернатури проходити, роботи писати, коли можна виступати в жанрі альтернативної медицини? Руками розмахувати, очі під лоба закочувати, дзвіночками якими-небудь бринькати і тягати за собою для залякування череп, нібито як пращура свого. Вона, ця Ліля, заповзялася всім про ложки розповідати і цей цирк демонструвати бажаючим, і ще сон переказувати про високу жінку в блакитному, мовляв, прийшла, поклала Лілі руку на лоба і сказала: ну, Лілю, ти тепер будеш екстрасенс. Так і сказала.