Світлана Алексієвич - Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Поки я з ним… цього не робили… Але коли виходила, його фотографували… Одягу ніякого. Голий. Лише легке простирадло поверх. Я кожен день міняла це простирадло, а до вечора воно все в крові. Піднімаю його, й у мене на руках залишаються клаптики шкіри, прилипають. Прошу: “Миленький! Допоможи мені! Обіпрись на руку, на лікоть, скільки можеш, щоб я тобі ліжко розгладила, не залишила жодного шва, жодної складочки”. Будь-який шовчик – це вже рана на ньому. Я зрізала собі нігті до крові, щоб десь його не зачепили. Ніхто з медсестер не наважувався підійти, доторкнутися, коли що-небудь потрібно, гукали мене. І вони… Вони фотографували… Говорили, для науки. А я б їх усіх виштовхнула звідти! Кричала б і била! Як вони можуть! Якби я могла їх туди не пустити… Якби…

Вийду з палати в коридор… І йду на стінку, на диван, тому що я нічого не бачу. Зупиню чергову медсестру: “Він помирає”. – Вона мені відповідає: “А що ти хочеш? Він отримав тисяча шістсот рентгенів, а смертельна доза чотириста”. Їй теж шкода, але по-іншому. А воно все моє… Все кохане.

Коли вони всі померли, в лікарні зробили ремонт… Стіни скребли, зірвали паркет і винесли… Столярку.

Далі – останнє… Пам’ятаю уривками. Все спливає…

Ніч сиджу біля нього на стільчику… О восьмій ранку: “Васильку, я піду. Я трошки відпочину”. Розплющить і заплющить очі – відпустив. Тільки дійду до готелю, до своєї кімнати, ляжу на підлогу, на ліжку лежати не могла, так усе боліло, як уже стукає санітарка: “Іди! Біжи до нього! Кличе нещадно!” А того ранку Таня Кибенок так мене просила, кликала: “Поїдьмо зі мною на кладовище. Я без тебе не зможу”. Того ранку ховали Вітю Кибенка і Володю Правика. З Вітею вони були друзі, ми дружили сім’ями. За день до вибуху разом сфотографувались у нас у гуртожитку. Такі вони, наші чоловіки, там гарні! Веселі! Останній день нашого того життя… Дочорнобильського… Такі ми щасливі!

Повернулася з кладовища, швиденько дзвоню на пост медсестрі: “Як він там?” – “П’ятнадцять хвилин тому помер”. Як? Я всю ніч була у нього. Тільки на три години відлучилася! Стала біля вікна і кричала: “Чому? За що?” Дивилася на небо і кричала… На весь готель… До мене боялися підійти… Отямилася: наостанок його побачу! Побачу! Скотилася зі сходів… Він лежав іще в барокамері, не забрали. Останні слова його: “Люсю! Люсенько!” – “Тільки відійшла. Зараз прибіжить”, – заспокоїла медсестра. Зітхнув і затих.

Я вже від нього не відірвалася… Йшла з ним до труни… Хоча запам’ятала не саму труну, а великий поліетиленовий пакет… Цей пакет… У морзі запитали: “Хочете, ми покажемо вам, у що його одягнемо”. Хочу! Одягли в парадну форму, кашкет на груди поклали. Взуття не підібрали, тому що ноги розпухли. Бомби замість ніг. Парадну форму теж розрізали, натягнути не могли, не було вже цілого тіла. Все – кривава рана. У лікарні останні два дні… Підніму його руку, а кістка хитається, теліпається кістка, тілесна тканина від неї відійшла. Шматочки легень, шматочки печінки йшли через рот… Захлинався своїми нутрощами… Обкручу руку бинтом і засуну йому в рот, усе це з нього вигрібаю… Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити… Це все таке рідне… Таке… Жоден розмір взуття неможливо було натягнути… Поклали в труну босого…

На моїх очах… У парадній формі його засунули в целофановий мішок і зав’язали. І цей мішок вже поклали в дерев’яну труну… А труну ще одним мішком обв’язали… Целофан прозорий, але товстий, як клейонка. І вже все це помістили в цинкову труну, ледве втиснули. Тільки кашкет нагорі залишився.

З’їхалися всі… Його батьки, мої батьки… Купили в Москві чорні хустки… Нас приймала надзвичайна комісія. Всім говорили одне й те саме, що віддати вам тіла ваших чоловіків, ваших синів ми не можемо, вони дуже радіоактивні і будуть поховані на московському цвинтарі особливим способом. У запаяних цинкових трунах, під бетонними плитками. І ви повинні цей документ підписати. Потрібна ваша згода. Якщо хтось обурювався, хотів відвезти труну на батьківщину, його переконували, що вони, мовляв, герої і тепер сім’ї вже не належать. Вони вже державні люди… Належать державі.

Сіли в катафалк… Родичі й якісь військові люди. Полковник із рацією… По рації передають: “Чекайте наших наказів! Чекайте!” Дві чи три години кружляли по Москві, по кільцевій дорозі. Знову до Москви повертаємося… По рації: “На кладовище в’їзд не дозволяємо. Кладовище атакують іноземні кореспонденти. Ще почекайте”. Батьки мовчать… Хустка у мами чорна… Я відчуваю, що непритомнію. Зі мною істерика: “Чому мого чоловіка треба приховувати? Він – хто? Вбивця? Кримінальний злочинець? Кого ми ховаємо?” Мама: “Тихо, тихо, донечко”. Гладить мене по голові, бере за руку. Полковник передає: “Дозвольте рухатися на кладовище. З дружиною істерика”. На кладовищі нас оточили солдати. Йшли під конвоєм. І труну несли під конвоєм. Нікого не пустили попрощатись… Тількиі родичі… Засипали моментально. “Швидко, швидко!” – командував офіцер. Навіть не дали труну обійняти.