Світлана Алексієвич - Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Не пам’ятаю, як доїхала… Ніби прокинулася, коли побачила його матір: “Мамо, Вася в Москві! Відвезли спеціальним літаком!” Але ми досадили город – картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!) Хто знав? Хто тоді це знав? До вечора у мене відкрилася блювота. Я – на шостому місяці вагітності. Мені так зле… Вночі сниться, що він мене кличе, поки він був живий, кликав мене уві сні: “Люсю! Люсенько!” А коли помер, жодного разу не покликав. Жодного разу… ( Плаче .) Встаю я зранку з думкою, що поїду в Москву сама… “Куди ти така?” – плаче мати. Зібрали в дорогу і батька: “Нехай довезе тебе”. Зняли з ощадкнижки гроші, які у них були. Всі гроші.

Дороги не пам’ятаю… Дорога знову випала з пам’яті… У Москві у першого міліціонера запитали, в якій лікарні лежать чорнобильські пожежники, і він нам сказав, я навіть здивувалася, тому що нас лякали: державна таємниця, цілком таємно.

Шоста лікарня – на “Щукінській”…

До цієї лікарні, спеціальної радіологічної лікарні, без пропусків не пускали. Я дала гроші вахтеру, і тоді вона каже: “Іди”. Сказала, який поверх. Когось я знову просила, благала… І ось сиджу в кабінеті у завідувачки радіологічного відділення – Ангеліни Василівни Гуськової. Тоді я ще не знала, як її звуть, нічого не запам’ятовувала. Я знала тільки, що мушу його побачити. Знайти.

Вона відразу мене запитала:

– Мила моя! Миленька моя… Діти є?

Як я признаюсь?! І вже розумію, що треба приховати мою вагітність. Не пустить до нього! Добре, що я худенька, нічого по мені непомітно.

– Є, – відповідаю.

– Скільки?

Думаю: “Треба сказати, що двоє. Якщо одна – все одно не пустить”.

– Хлопчик і дівчинка.

– Раз двоє, то народжувати, видно, більше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повністю, кістковий мозок вражений повністю…

“Ну, гаразд, – думаю, – буде трошки нервовою”.

– Ще слухай: якщо заплачеш – я тебе відразу відправлю. Обніматись і цілуватися не можна. Близько не підходити. Даю півгодини.

Але я знала, що вже звідси не піду. Якщо піду, то з ним. Присягнулася собі!

Заходжу… Вони сидять на ліжку, грають у карти і сміються.

– Васю! – кричать йому.

Повертається:

– О, братці, я пропав! І тут знайшла!

Смішний такий, піжама на ньому сорок восьмого розміру, а у нього – п’ятдесят другий. Короткі рукави, короткі штанці. Але пухлина з обличчя вже зійшла… Їм уливали якийсь розчин…

– А чого це ти раптом зник? – запитую.

І він хоче мене обійняти.

– Сиди-сиди, – не пускає його до мене лікар. – Нічого тут обніматися.

Якось ми це на жарт перетворили. І тут вже всі збіглись, і з інших палат теж. Усі наші. З Прип’яті. Їх же двадцять вісім душ літаком привезли. Що там? Що там у нас у місті? Я відповідаю, що почалась евакуація, все місто відвозять на три чи п’ять днів. Хлопці мовчать… А там були ще дві жінки, одна з них на прохідний у день аварії чергувала, і вона заплакала:

– Боже мій! Там мої діти. Що з ними?

Мені хотілося побути з ним удвох, ну нехай би одну хвилиночку. Хлопці це відчули, кожен придумав якусь причину, і вони вийшли в коридор. Тоді я обняла його і поцілувала. Він відсунувся:

– Не сідай поруч. Візьми стільчик.

– Так, дурниці все це, – махнула я рукою. – А ти бачив, де стався вибух? Що там? Ви ж перші туди потрапили…

– Скоріше за все, це шкідництво. Хтось спеціально влаштував. Усі наші хлопці такої думки.

Тоді так говорили. Думали.

Наступного дня, коли я прийшла, вони вже лежали по одному, кожен в окремій палаті. Їм категорично заборонялося виходити в коридор. Спілкуватись один з одним. Перестукувалися через стінку: крапка-тире, крапка-тире… Крапка… Лікарі пояснили це тим, що кожен організм по-різному реагує на дози опромінення, і те, що витримає один, іншому не під силу. Там, де вони лежали, “зашкалювали” навіть стіни. Ліворуч, праворуч і поверх під ними… Там усіх виселили, жодного хворого… Під ними і над ними нікого…

Три дні я жила у своїх московських знайомих. Вони мені говорили: бери каструлю, бери миску, бери все, що тобі треба, не соромся. Це такі виявилися люди… Такі! Я варила бульйон з індички, на шість осіб. Шість наших хлопців… Пожежників… З однієї зміни… Вони всі чергували тієї ночі: Ващук, Кибенок, Титенок, Правик, Тищура. У магазині купила їм усім зубну пасту, щітки, мило. Нічого цього в лікарні не було. Маленькі рушники купила… Я дивуюся тепер своїм знайомим, вони, звичайно, боялися, не могли не боятися, вже ходили всякі чутки, але все одно самі мені пропонували: бери все, що треба. Бери! Як він? Як вони всі? Вони будуть жити? Жити… ( Мовчить .) Зустріла тоді багато хороших людей, я не всіх запам’ятала… Світ звузився до однієї точки. Він… Тільки він… Пам’ятаю літню санітарку, яка мене вчила: “Є хвороби, які не виліковуються. Треба сидіти і гладити руки”.