Світлана Алексієвич - Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

У мене ніякого бажання жити не було. Вночі стою біля вікна, дивлюся на небо: “Васильку, що мені робити? Я не хочу без тебе жити”. Вдень іду повз дитячий садок, стану і стою… Дивилася б і дивилася на дітей… Я божеволіла! І почала вночі просити: “Васильку, я народжу дитину. Я вже боюся бути сама. Не витримаю далі. Васильку!!” А іншим разом так попрошу: “Васильку, мені не треба чоловіка. Кращого за тебе для мене немає. Я хочу дитинку”.

Мені було двадцять п’ять років…

Я знайшла чоловіка… Все йому розповіла… Всю правду: у мене одна любов, на все життя. Я все йому відкрила… Ми зустрічались, але я ніколи його в дім до себе не кликала, в дім не могла. Там – Вася…

Працювала я кондитером. Ліплю торт, а сльози котяться. Я не плачу, а сльози котяться. Єдине, про що дівчаток просила: “Не жалійте мене. Будете жаліти, я піду”. Не треба мене жаліти… Я колись була щаслива…

Принесли мені орден Васі. Червоного кольору… Я дивитися на нього довго не могла. Сльози котяться…

Народила хлопчика. Андрій… Андрійко… Подруги зупиняли: “Тобі не можна народжувати”, й лікарі лякали: “Ваш організм не витримає”. Потім… Потім вони сказали, що він буде без ручки… Без правої ручки… Апарат показував… “Ну, і що? – думала я. – Я навчатиму писати його лівою рукою”. А народився нормальний… красивий хлопчик… Вчиться вже в школі, вчиться на самі п’ятірки. Тепер у мене є хтось, ким я дихаю і живу. Світло в моєму житті. Він прекрасно все розуміє: “Мамочко, якщо я поїду до бабусі, на два дні, ти дихати зможеш?” Не зможу! Боюся на день із ним розлучитися. Ми йшли по вулиці… І я, відчуваю, падаю… Тоді мене розбив перший інсульт… Там, на вулиці… “Мамочко, тобі водички дати”. – “Ні, ти стій біля мене. Нікуди не йди”. І хапонула його за руку. Далі не пам’ятаю… Розплющила очі в лікарні… Я так хапонула Андрійка за руку, що лікарі ледве розтиснули мої пальці. У нього рука довго була синя. Тепер виходимо з дому: “Мамочко, тільки не хапай мене за руку. Я нікуди від тебе не піду”. Він теж хворіє: два тижні в школі, два – вдома з лікарем. Ось так і живемо. Боїмося одне за одного. А в кожному кутку Вася… Його фотографії… Вночі з ним говорю і говорю… Буває, мене уві сні попросить: “Покажи нашу дитинку”. Ми з Андрійком приходимо… А він приводить за руку доньку. Завжди з донькою. Грається тільки з нею…

Так я і живу… Живу одночасно в реальному і нереальному світі. Не знаю, де мені краще… ( Встає. Підходить до вікна .) Нас тут багато. Ціла вулиця, її так і називають – чорнобильська. Все своє життя ці люди на станції пропрацювали. Багато хто досі їздять туди на вахту, тепер станцію обслуговують вахтовим методом. Ніхто там вже не живе і жити ніколи не буде. У них у всіх тяжкі захворювання, інвалідності, але роботу свою не кидають, бояться навіть подумати про це. У них немає життя без реактора, реактор – їхнє життя. Де і кому вони сьогодні потрібні в іншому місці? Часто помирають. Вмирають миттєво. Вони вмирають на ходу – йшов і впав, заснув і не прокинувся. Ніс медсестрі квіти і зупинилося серце. Стояв на автобусній зупинці… Вони вмирають, але їх ніхто по-справжньому не розпитав. Про те, що ми пережили… Що бачили… Про смерть люди не хочуть слухати. Про страшне…

Але я вам розповіла про любов… Як я любила…»

Людмила Ігнатенко, дружина загиблого пожежника Василя Ігнатенка

– Я – свідок Чорнобиля… Найголовнішої події двадцятого століття, незважаючи на страшні війни та революції, якими буде пам’ятне це століття. Минуло понад двадцять років після катастрофи, але досі для мене питання – про що я свідчу про минуле чи про майбутнє? Так легко зісковзнути в банальність… У банальність жаху… Але я дивлюся на Чорнобиль як на початок нової історії, він не тільки знання, а й передзнання, тому що людина вступила в суперечку з колишніми уявленнями про себе і про світ. Коли ми говоримо про минуле чи про майбутнє, то вкладаємо в ці слова свої уявлення про час, але Чорнобиль – це насамперед катастрофа часу. Радіонукліди, розкидані по нашій землі, житимуть п’ятдесят, сто, двісті тисяч років… І більше… З точки зору людського життя, вони – вічні. Що ж ми здатні зрозуміти? Чи в наших силах добути і розпізнати сенс у цьому, ще незнайомому нам жаху?

Про що ця книга? Чому я її написала?

– Ця книга не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля. Про саму подію написані вже тисячі сторінок і зняті сотні тисяч метрів кіноплівки. Я ж займаюся тим, що назвала б пропущеною історією, безслідними слідами нашого перебування на землі та в часі. Пишу і збираю повсякденність почуттів, думок, слів. Намагаюся застати побут душі. Життя звичайного дня звичайних людей. Тут же все незвично: і подія, і люди, коли вони обживали новий простір. Чорнобиль для них – не метафора, не символ, він – їхній дім. Скільки разів мистецтво репетирувало апокаліпсис, пропонувало різні технологічні версії кінця світу, але тепер ми точно знаємо, що життя куди фантастичніше. Через рік після катастрофи мене хтось запитав: “Усі пишуть. А ви живете тут і не пишете. Чому?” А я не знала, як про це писати, з яким інструментом і звідки підступитись. Якщо раніше, коли писала свої книги, я вдивлялася в страждання інших, то зараз я і моє життя стали частиною події. Зліпилися воєдино, що не відійти на відстань. Ім’я моєї маленької, загубленої в Європі країни, про яку світ раніше майже нічого не чув, зазвучало всіма мовами, вона перетворилася на диявольську чорнобильську лабораторію, а ми, білоруси, стали чорнобильським народом. Хоч де б я тепер з’являлася, всі з цікавістю озирались: “А, ви звідти? Що там?” Звичайно, можна було швидко написати книгу, які потім з’являлись одна за одною, – що трапилося в ту ніч на станції, хто винен, як приховували аварію від світу і від власного народу, скільки тонн піску і бетону знадобилося, щоб спорудити саркофаг над реактором, який дихав смертю, – але щось мене зупиняло. Тримало за руку. Що? Відчуття таємниці. Це відчуття, що раптово вселилося в нас, витало тоді над усім: нашими розмовами, діями, страхами і йшло слідом за подією. Подією-чудовиськом. В усіх з’явилося висловлене чи невисловлене відчуття, що ми доторкнулися до невідомого. Чорнобиль – це таємниця, яку нам іще належить розгадати. Непрочитаний знак. Можливо, загадка на двадцять перше століття. Виклик йому. Стало ясно: крім комуністичних, національних і нових релігійних викликів, серед яких живемо і виживаємо, попереду нас чекають інші виклики, більш люті й тотальні, але поки що приховані від очей. Але щось вже після Чорнобиля прочинилось…