Аліна Умрихіна - Відьма з нашого офісу

Знай ми про це раніше, підшукали б їй якогось мена. Можливо, менше істерик виплескувалося б на наші нещасні голови.

Дівчата тим часом торохтіли.

– А хто він? Звідки знаєш?

Кіра підморгнула й гучно зашепотіла: «У мене свої джерела».

У цьому ми не сумнівалися.

– Це добре, – озвалась Іринка, – але, якщо це так впливає на нашу відьму, уявіть, що буде, якщо її зрадять із пристрасною брюнеткою. Вона ж винищить темноволосих дівчат як клас і мені доведеться перефарбовуватися, щоб вижити.

– Це не допоможе, – хмикнула Кіра, – краще відразу поголися. Навряд чи мужчина крутитиме любофф із лисою.

– Чому ви відразу про погане? Раптом це хороший знак? – подала голос Наталка.

Після урочистого «посвячення в лицарі» букетом жовтих троянд, вона виглядала невпевнено й рідко встрявала в розмову.

Я знизала плечима. Життя навчило мене тримати язик за зубами й не втручатися в інтриги. Ввечері біля офісних стін зупинився чорний BMW. Шефиня зацокотіла каблучками й легко, мов шістнадцятирічна дівчинка, впурхнула в салон.

Дівчата прилипли до віконного скла й тихенько перешіптувались, спостерігаючи за цим шоу.

– Запросив її до театру, – резюмувала Кіра. Вона страшенно гордилася своїм статусом інсайдера.

– От би його побачити, – зітхнула Іринка, – так цікаво.

Мені було нецікаво. Попереду маячили вихідні й побачення із симпатичним барменом Єгором. Настав час звільнитися від незручних туфель й пірнути в комфортні домашні капці.

***

Це могло б бути найгірше побачення у моєму житті. Накрохмалені серветки, байдужі офіціанти й штучно освітлений акваріум із золотими рибками, такими ж мовчазними, як і мій кавалер.

Могло б, якби не поцілунок на прощання. Такий палкий й нестримний, що я ледве не потонула в розпеченій лаві бажання. З останніх сил вхопилась за холодну ручку вхідних дверей, але шорсткий метал не спинив мого божевілля.

Його пальці сковзнули під сорочку, а древні інстинкти вже шкварили свій ритуальний танець, коли я відчула неладне.

Єгор вхопився за горло й почервонів, задихаючись від сухого кашлю.

– Кішка, – прошипів він, кидаючись до дверей, – котяча шерсть… у мене алергія, вибач.

– Але ж у мене немає котів! – гукнула я, та коридор вже був пустим, він лише підморгував блідою запиленою лампочкою, глузуючи з мого розчарування.

Я повернулася до кімнати й мало не луснула від гніву. На килимку під моїм кріслом мирно сопів Руді.

Клятий котисько!

Схопила непроханого гостя й рвонула до сусідських дверей, готова розтрощити їх своїм гнівом.

– Твій кіт щойно прогнав мого кавалера! – плеснула я в сонне обличчя Віктора, – Ти зіпсував мені побачення! У хлопця алергія на шерсть! Чому ти не…

– Вибач, сонце, – обірвав гнівну тираду сусід й усміхнувся, наче справа йшла про щось буденне і саме собою зрозуміле, – може Руді приревнував? Не схотів, щоб ти підгодовувала інших котиків?

Моє роздратування спіткнулося об його посмішку й розлетілось дрібними скельцями. Так не чесно!

Кіт все ще муркотів на руках, але, як це не дивно, мені перехотілося повертати його сусідові.

– Пропоную компенсувати шкоду чашкою кави у дружній компанії, – запропонував Віктор та залишки моєї гордості взяли реванш.

Я тицьнула йому кота, зачинила двері й провела спокійний вечір наодинці. А жаль.

Єгор так і не зателефонував і я підозрюю, що справжня причина була не в Руді. Зрештою, він був страшенним занудою, хоча й прекрасно цілувався.

***

Амурні справи нашої відьми розвивалися значно краще. Затамувавши подих, ми слідкували за змінами в її гардеробі, відмічали стильну стрижку замість звичного а-ля «вороняче гніздо» і давилися від заздрощів.

– Ну що він у ній знайшов? – дивувалася Іра й тихенько, щоб нас ніхто не почув, додавала, – Звичайне офісне стерво, ні вроди, ні розуму. Сама чарівність!

– Любов зла, – відказувала я й хотіла змінити тему. Та де там! Стосунки шефині очолили рейтинг найпопулярніших тем світської бесіди, ігнорувати які вважалося поганим тоном. Але ідилія тривала недовго. Через тиждень офісні стіни знову затрясло від істеричного лементу з домішками нецензурної лайки. Чергова жертва вислизнула з кабінету Катерини Сергіївни й зрошувала сходи солоними краплями власного приниження. Дівчата притихли й втягнули голову в плечі.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.