Аліна Умрихіна - Відьма з нашого офісу

Позаду пролунали кроки, Катерина Сергіївна холодно зустріла вітання, різнула Наталку поглядом й поринула в темінь свого лігва.

– Проходьте!

Повітря стало наелектризованим і вистачило б жарини, аби офіс охопили язики полум’я. І вона не забарилася. Через хвилину ми почули крик, до якого вже звикли вуха офісних тубільців.

– Чому цифри не обведені олівцем? Де я маю їх шукати на цьому туалетному папері?!

Відьма ривком розідрала документи й жбурнула їх в обличчя Наталки.

– До дев’ятої звіт має бути на моєму столі! Час пішов!

Наталка випурхнула із кабінету й зацокотіла підборами по сходах. Я помітила згорблену спину й все зрозуміла.

– У неї знову поганий настрій?

Наталя стиснула губи. На очі набігла сльоза, але плакати було ніколи. До нової хвилі сорому лишалося менше пів години й купа жалюгідних паперових клаптиків, які доводилося складати, як пазли.

Я дістала шоколадку й поклала на Наталчину половину столу. По напруженому обличчі пробігла посмішка.

До кімнати зазирнула Іринка, тіні на її обличчі говорили самі за себе.

– Дівчата, що не так із моєю спідницею?

Я оцінила її поглядом. Звичайна спідниця-олівець: червоно-чорна клітинка, прикриває коліна й пасує до чорного гольфа Ірини.

– А що не так? – перепитала я дівчину. Іринка звела плечима.

– Моя обновка нагадує їй одяг повії з американського підліткового кіно. Звісно, це ж зовсім не вписується у сірий дрес-код офісного планктону.

Я посміхнулася, Катерина Сергіївна має монополію на червоний колір, тож рішення Ірини проігнорувати це неофіційне правило було необачним.

– Наступного разу приходь без спідниці, – резюмувала я із якомога серйознішим виглядом й продовжила писати.

Попри шалений електронний прогрес, відьма надавала перевагу старому перевіреному методу письма від руки.

Друкувати дозволялось лише надважливі документи. Я завжди підозрювала, що це спосіб тортур для офісного працівника. Але, це не завадило обдумати план помсти.

Народна мудрість стверджує, що шлях до чоловічого серця лежить через шлунок… його кота. Можливо, це й не зовсім точне формулювання, але в ньому є частка істини.

Я завбачливо забігла до найближчого супермаркету за смакотою для Руді, а потім обдарувала його господаря наймилішою посмішкою зі свого арсеналу:

– Як щодо невеликої екскурсії містом?

Що не кажіть, а трішки романтики не завадить моєму плану. Гра продовжувалась і я вже глибоко запустила кігтики в холостяцьке життя нового сусіда.

Місто сяяло вечірніми вогнями, якась незрима магія ховалася в плетінні вузеньких вуличок, хитромудрій архітектурі й тьмяному світлі ліхтарів.

– Раніше тут була фортеця святої Єлизавети, тепер від неї лишились так звані Вали…

Чесно кажучи, екскурсовод із мене кепський. Що поробиш, у повсякденній метушні й турботах, тобі не до вивчення історії міста. А даремно.

– А ти знаєш, що Кропивницький – столиця українського театру?

Я, звісно, дещо перебільшувала, але на що не підеш, аби вразити хлопця.

– Тут з’явився перший в Україні професійний театр. На честь його засновника, Марка Кропивницького, назване наше місто.

– Це була найприємніша екскурсія в моєму житті – вдумливо промовив Віктор і я впіймала себе на думці, що такий милий хлопець не може бути сином офісної відьми.

А я вже майже забула про її існування та хитрий план помсти. В усьому винна магія вечірнього міста.

Вранці до кабінету заглянула Аня із сусіднього відділу, нерішуче потупцяла на порозі, ховаючи очі десь серед рівних прямокутників паркету, й сказала, що мене чекає Катерина Сергіївна. Я відчула неладне, але діватися було нікуди.

Відьма прошила мене колючим поглядом.

– А чому ж ви сьогодні одягнені? Ви ж у нас така розумна, радите колегам ходити в офісі без спідниць. То що ж трапилось?

На душі похололо. Хвилювання крижаними пальцями вп’ялося у моє горло.

– Ех, Іра, Іра, – подумалось мені, – твій язик виявився довшим, аніж та клята спідниця.

Відьма все ще свердлила мене очима й ця пауза, здавалося, триватиме вічно.

– Так ось, – важко видихнула Катерина Сергіївна, – якщо ви така розумна, то чому б вам не перевірити всю звітність вашого відділу? Цифра в цифру. Думаю, ви з легкістю впораєтесь до сьомої ранку. До завтра! – і на її стіл лягла солідна паперова купа.

Коли я ввійшла до свого кабінету, там панувала мертва тиша. Дівчата сховались за мурами паперових фортець й відводили погляд.