Світлана Талан - Де живе свобода. Її полиновий присмак

– Ви знайшли спільну мову? Вона вже охолола? – запитав чоловік.

– Родю, мама вважає, що ти… – промовила Віталія і затнулася, засумнівавшись, чи варто про це говорити з Родею.

– Що, люба? Не мовчи, прошу тебе!

– Мама вважає, що ти погрався зі мною і втік подалі, краще в окопи, ніж бути зі мною! – Віталія заговорила швидко, схвильовано, вчепившись у цю єдину думку, яка зараз її тривожила. – Родю, якщо це так, то скажи мені, я все зрозумію! Чи маю я право тебе засуджувати? У жодному разі! Це я, лише я одна винна у тому, що відібрала у тебе твоє майбутнє, я винна в тому, що піддалася почуттям і втратила розум! На мені лежить провина за смерть Іванка. Ти маєш право покинути мене і забути, але я хочу знати правду!

– Мила, моя найкраща жінко! Єдина на все життя! Як ти могла таке подумати?! Я тебе покинув? Ні, ні і ще раз ні! Я кохаю тебе не менше, ніж у той день, коли побачив у класі. Ти для мене – все: життя, повітря, Всесвіт! І не смій себе звинувачувати ні в чому! Це, напевно, тобі Маргарита Варфоломіївна таке в голову вклала?

– Десь так, – невпевнено промовила Віталія. – Але я й сама себе звинувачую у всьому, що сталося.

– Моя кохана, запам’ятай: ти ні в чому не винна! Сталося те, що сталося, і вже нічого не змінити. Ми обоє втратили здоровий глузд, коли вирішили стати вільними і знайти особисту свободу подалі від людей. Так, ми помилилися, але провина лежить на нас обох! Якби я хотів тебе покинути, то повернувся б до батьків, покаявся і жив з ними, але ж ні! Ми обоє розуміємо, що потрібно пожити окремо, щоб усе обміркувати, зробити висновки, перевірити наше кохання часом і розлукою, але я впевнений, що, пройшовши певні випробування, ми знову будемо разом!

– А якщо ні? Родю, якщо піде щось не так?

– Віталіє, відпусти від себе минуле, хоча я розумію, що потрібен час. І знаєш, що тобі заважає жити спокійним життям?

– Що, Родю?

– У тебе невпевненість у собі, як у дівчинки-підлітка, яка жила під пресом і не знала батьківської любові. Ти вже доросла жінка і маєш стати впевненою у собі, у своїх думках, переконаннях, діях. Ти маєш стати самостійною, як і я, – говорив Родіон схвильовано. – Я не повернувся у батьківське гніздечко, не сховався під їхніми крильцями, де тепло і не потрібно думати про гроші, – я хочу і стану самостійним чоловіком, який може захистити і оберігати свою кохану, родину. Ось тому я тут. А ще… Я мав зайняти місце загиблого друга. Поки ми тішилися коханням, він зі зброєю в руках відстоював свободу мою, твою і всієї нашої країни. Уяви, як би ми всі жили, коли б дали змогу ворогу просунутися далі нашою країною? Про яку власну свободу могла йти мова, якби вся країна її втратила? Зараз я тут, щоб жити зі спокійною совістю в майбутньому, а ти маєш там стати самостійною, і я впевнений, що все у тебе вийде!

– Навіть не знаю, – промовила Віталія після паузи. – Після розмови з мамою я знову відчула, як вона пресом тисне на мене.

Родіон повторив запитання, чим закінчилася їхня зустріч, але жінка вирішила не розповідати про умови, які їй поставила мати. Вона хотіла прийняти самостійне рішення, щоб потім не шкодувати, а якщо помилиться знову, то не буде нікого звинувачувати, окрім самої себе.

– Я подумаю над твоїми словами, любий, – сказала Віталія, уникнувши відповіді щодо розмови з матір’ю. – Я зателефоную тобі за три дні.

І знову Віталія залишилася на самоті зі своїми роздумами. У неї був час, щоб визначитися зі своїм майбутнім. Одним із варіантів було повернення додому, під опіку матері, яка б і з роботою допомогла, і матеріально. Віталія розуміла, що сплачувати за винайняте житло незабаром не зможе, заробити на власне – майже неможливо. Вона лягла на диван, заплющила очі – так їй думалося легше. Мимоволі спливло у пам’яті минуле життя в домі матері, коли все було під контролем тієї, повністю все, починаючи від одягу, зустрічей і особистого життя. Віталія згадала, як навіть материн портрет у неї в кімнаті лякав її настільки, що вона відверталася, коли перевдягалася. Жінка здригнулася від однієї думки, що все це може повторитися. З іншого боку, у матері лишилася її незакінчена робота, яку вона мала довести до ладу, – захистити кандидатську дисертацію і мати престижну роботу, можливість кар’єрного зростання. Віталія сумувала за своєю роботою, часом їй до нестями хотілося повернутися у той час, коли заходила до класної кімнати, поглядом охоплювала своїх вихованців, усміхалася, віталася і проводила заняття. Але Віталії хотілося ще більшого – відчути любов матері. Повернувшись додому, вона мала шанс відчути справжнє піклування матері. Віталія уявила, як мама повертається ввечері зі служби, усміхається, питає, як у доньки справи, та розповідає, як минув день, і накриває на стіл. Вони разом вечеряють, і мати хвалить страву, яку приготувала Віталія, потім сама миє посуд і каже: