Світлана Талан - Де живе свобода. Її полиновий присмак

«Мама мене зрозуміє!» – подумала Віталія, все ще сподіваючись на щиру розмову.

– Ми не розлучилися з Родею, – сказала вона, – він пішов добровольцем в АТО.

– А міг би навчатися за кордоном, отримати гарну освіту ще й бізнес батьків, – зітхнула жінка й кивком подякувала офіціанту за каву. – Нехай повоює, посидить в окопах, послухає свист куль, то, може, й розуму додасться. Хоча… Такі люди невиправні. І слід зазначити, що ти, Віто, споганила його майбутнє. Так-так! І не зиркай на мене спідлоба! Якби ти не розставила ноги перед неповнолітнім хлопчиком…

– Мамо!

– Що «мамо»? Потрібно тоді було слухати матір і вийти заміж за поважного чоловіка, якщо вже так засвербіло між ногами!

– Я не кохала його!

– Покохала б із часом. А що тепер? Осоромилась сама, мене осоромила, перекреслила світле майбутнє Родіону.

– Я… я справді накоїла багато помилок, але вже нічого не змінити, – почала Віталія, але мати її перервала.

– Сподіваюсь, що твій коханець не зробив тобі дитину перед тим, як втекти від тебе в АТО? – запитала вона.

У Віталії всередині все стиснулося, серце завмерло у грудях від тих слів. Мати буравила її суворим поглядом так, що здавалося, загляне в душу і дізнається всю правду, але побоювання Віталії були марними.

– Добре, що вистачило розуму в тебе не завагітніти, а то б сором мій подвоївся, – зауважила жінка.

«Мама не те що не хоче мене зрозуміти – вона не відчуває навіть мого настрою, не помічає страху», – подумала Віталія і запитала:

– Який твій сором, мамо?

– А ти нічого не знаєш?! – невдоволено глипнула на неї очицями жінка. – Чи прикидаєшся?

– Не розумію, про що ти.

– Ти ж не в лісі десь жила? Напевно, що читала газети, продивлялася новини в інтернеті, – зауважила жінка.

– Ні, не читала.

– Жодна газета не оминула гарячої теми про твою втечу з міста зі своїм учнем. Журналюги постаралися на славу! Так смакували новину про доньку прокурорки, яка звабила свого учня! Правда, наступного дня мені вдалося заборонити полоскати мої кістки і змішувати моє чесне ім’я з проступком доньки. Довелося дати інтерв’ю про те, що я не знала про зв᾿язок доньки з неповнолітнім, і заявити, що відмовляюся від такої доньки.

– Тобто?..

– Так! Я привселюдно відмовилася від такої доньки! – хизуючись, заявила жінка. – Лише так я змогла відбілити своє чесне ім’я!

– Ти… це зробила не по-справжньому? – запитала Віталія, і губи її зрадливо затремтіли.

– Я не лицемірка! Я відмовилася від тебе, бо ти не варта того, щоб бути донькою прокурорки!

– Я була і залишаюся твоєю донькою, – промовила стиха Віталія, зробивши наголос на слові «твоєю».

Маргарита Варфоломіївна відсунула від себе порожню чашку, постукала по столу товстими короткими пальцями, прикрашеними перснями, затримала погляд на доньці.

– Можливо, я наголошую, що можливо, я тебе пробачу, – промовила вона після затяжної паузи, – але за однієї умови.

– ?

– Ти маєш прийти до мене додому, щиро попросити вибачення, відмовитися від свого Родіона, потім піти до батьків хлопця і там перепросити, вже після цього тобі доведеться все це повторити журналістам. Напевно, ти ще кілька років не зможеш працювати за фахом, але з часом усе забудеться, вляжеться. Сидітимеш удома, на люди не показуватимешся, у тебе, Віто, буде достатньо часу, щоб працювати над дисертацією, захистишся і потім зможеш повернутися на роботу. Ось такі мої умови!

– Відмовитися від Родіона?! Що це означає? Я ж його кохаю!

– Не хочу навіть чути про нього! Яке кохання?! Тобі повторити все спочатку чи ти мене почула?

– А якщо не почула?

– То тебе нікуди на роботу не візьмуть!

– Неправда! Я піду працювати в дитсадок вихователькою! Я зможу сама себе забезпечити! – заявила Віталія.

– Не зможеш! Я подбаю про те, щоб ти не змогла навіть прибиральницею працювати, не те що у закладах освіти! Даю тобі на роздуми три дні! Лише три дні! Віто, не жартуй зі мною і не гадай, що зможеш користуватися моєю добротою. Ти згинеш без моєї підтримки і допомоги! Гадаєш, твій коханець повернеться до тебе?! Та нащо ти йому здалася?! Впевнена, що не від хорошого життя він утік від тебе в окопи! Ти добре йому підставила, хлопчик навтішався і пішов від тебе!

– Це неправда! – скрикнула Віталія, і в її очах заблищали сльози. – Родя любить мене!

– Ага! Помрій! – жінка скривила губи у посмішці. – Три дні! – повторила вона і показала три товсті пальці. – Бо наступного такого шансу я тобі не дам.