Світлана Талан - Де живе свобода. Її полиновий присмак

Віталія згадала вчорашню розмову з Валентиною, коли подруга запропонувала їй зустрітися з матір’ю. Спогади про матір додали ще більшого болю, і жінку почали терзати сумніви: чи варто це робити? Їй нестримно захотілося хоча б на мить позбавитися жахливої самотності, почути рідний голос. Була неділя, і Віталія набрала номер Родіона.

– Привіт, кохана! – хлопець відповів одразу.

Від почутого голосу у Віталії потепліло на серці, немов вона вся зледеніла, а потім раптом потрапила у теплу оселю, де горів вогонь у каміні, було зручне крісло перед ним і м’якенький плед.

– Рада чути тебе, Родю! – промовила вона з любов’ю. – Мені потрібна твоя порада.

– Слухаю тебе.

– Я зустрічалася з Валентиною, і, на її думку, мені потрібно зустрітися з мамою і спробувати порозумітися.

– Слушна думка! Чому б і ні?

– Я вагаюсь.

– Чому?

– Лише тобі можу зізнатися: мені страшно з нею зустрічатися.

– Кохана, нічого не бійся! Ти доросла людина і вільна у своєму виборі, – сказав Родіон. – Як на мене, спробувати можна. Не вийде розмови, то розвернешся і підеш, ніхто тебе за це бити не буде.

– Я не знаю, як витримати ще один удар, коли… коли ми не порозуміємось, – зізналася Віталія.

– Не сприймай це як черговий удар долі, сподівайся на краще, але будь готова до гіршого. Головне – зберігай спокій і не бійся. Страх паралізує, і тоді співбесідник це відчує і цим скористається. Ти ж у мене сильна! Я це знаю! Коли буде важко – згадай про мене, уяви, що я поруч з тобою і тримаю тебе за руку. Добре?

– Дякую тобі, мій любий! Так і зроблю, – пообіцяла жінка.

– Якщо надумала, то не відкладай справу у довгий ящик, не дай ваганням узяти верх, – порадив Родіон.

Віталія попрощалася з юнаком і подумала, що Родіон наразі розсудливіший, ніж вона, хоча й молодший за неї на п’ять років.

«Родя змінився, – подумала вона, – і вже не схожий на закоханого хлопчиська-підлітка».

Віталія заварила каву, не поспішаючи пила напій, смакуючи кожним ковтком і збираючись із думками. Коли на дні чашки лишилася гуща, жінка глибоко вдихнула і, відкривши записничок, набрала номер матері. У глибині душі вона сподівалася, що мати зараз уже на роботі і не візьме слухавки, але помилилася.

– Алло! – почула вона у слухавці і завмерла, мов умить скам’яніла всім тілом. – Слухаю!

– Мамо, це я, – стиха промовила Віталія.

– Віта?! – почула здивоване, і у слухавці затихло.

– Так, це я. Мамо, нам потрібно зустрітися і поговорити! – на одному подиху вимовила Віталія.

– То приходь додому, поговоримо, – запропонувала мати.

– Я чекатиму тебе у кафе «Морський бриз», – Віталія вирішила сама призначити місце зустрічі. Не давши матері заперечити, запитала: – О котрій ти звільняєшся?

– О третій по полудню, – прозвучало сухо, й у слухавці часто запікало.

Збираючись на зустріч, Віталія розпустила волосся, бо знала, що це матері не сподобається, вдягла футболку та обтислі джинси з дірками на колінах, взула кросівки. Спіймала себе на думці, що вперше в житті мати побачить її у вигляді, який вважала неприйнятним, і від того Віталії стало спокійніше. Вона залишила за собою право вибору і сама вирішила, як має виглядати, і це її неабияк потішило.

Поспішаючи до кафе «Морський бриз», Віталія трохи нервувала. Вона не могла уявити, чим закінчиться ця зустріч, але внутрішньо була готова до будь-якого результату. Жінка знайшла вільне місце біля вікна, замовила собі фруктове морозиво. Маргарита Варфоломіївна поважно зайшла до приміщення, шукаючи поглядом доньку, повільно посунула вузьким проходом між столиками.

«Мама не змінилася, така ж доглянута, з пишною зачіскою, гарно вдягнена, з густо напомадженими губами та ідеальним манікюром», – подумала Віталія.

– Доброго дня, мамо! – привіталася вона і всміхнулася кутиком вуст.

– Вітаю! – промовила жінка й помахом руки підізвала офіціанта, замовила капучино. – Як ти, Віто?

– Нормально, – промовила та і ледь помітно всміхнулася.

– Розповідай, де пропадала зі своїм бойфрендом.

– Ми… ми жили з Родею… далеко звідси.

– Вже нажилися? Щось не бачу перед собою щасливої заміжньої жінки, не видно і її турботливого чоловіка.

В словах матері було стільки іронії, що у Віталії стиснулося серце. У глибині душі вона до останнього сподівалася, що мати при зустрічі розчулиться, скаже, що все їй пробачила, і пригорне до себе зі словами: «Люба моя донечко! Дурненька моя дитино! Накоїла помилок, але хто з нас без гріха? Ти можеш мені довіритися, бо окрім тебе, у мене нікого немає і я тебе люблю. Пробач, що не розуміла тебе, не порадила і не підтримала!» Скільки разів Віталія уявляла, як мати промовить ці такі бажані слова, і вони обидві розплачуться, покаються, пробачать одна одній, і вона в обіймах рідної людини все-все їй розповість, нічого не приховуючи. Віталія була майже впевнена, що так і буде, і вона, нарешті, виговориться й облегшить душу, але скептичні слова матері поставали парканом між ними.