Світлана Талан - Де живе свобода. Її полиновий присмак

– Зустрінемось і поговоримо, – відповіла Віталія.

Того вечора Віталія поспішила на зустріч із подругою у знайоме кафе поблизу ліцею, де колись працювала. Коли Валентина зайшла до приміщення, то кинулася в обійми подруги і ледь не розплакалася.

– Яка ти стала худюща! – промовила розчулено Валентина. – І все одно така ж гарна, як і раніше!

– А ти, Валечко, зовсім не змінилася! – зауважила подруга.

– Віточко, де ви були? – запитала Валентина, коли емоції від зустрічі їй вдалося вгамувати. – Ти з Родіоном чи як?

– Чи як, – сумно посміхнулася Віталія. – Ми були з Родею. Де? Ніколи не здогадаєшся! Ми жили в покинутому будиночку у Чорнобильській зоні.

– У зоні відчуження?! – Валентина здивовано поглянула на Віталію. – Чого вас туди занесло?

– Не знаю, зрозумієш ти мене чи ні, але спробую пояснити. Ми хотіли бути вільними, ні від кого і ні від чого не залежати, щоб бути разом, відкинувши всі умовні рамки, які встановило суспільство, – пояснила Віталія. – Вирішили, що саме там, де живе свобода, ми зможемо пожити деякий час щасливо і відчути себе по-справжньому вільними.

Валентина мовчала, напевно, намагаючись зрозуміти логіку у діях закоханих.

– Не розумію, вибач, – промовила вона згодом. – Можна було б поїхати з міста, якщо воно вас так обтяжувало, оселитись деінде, наприклад десь у тихому селі.

– Ми хотіли стати вільними, – повторила Віталія, зробивши наголос на слові «вільними». – Розумієш?

– У моєму розумінні вільними можна бути будь-де, – тихо промовила Валентина.

– Ось ти, Валю, відчуваєш свою свободу?

– Так! Мене наразі ніщо не обтяжує. Є робота, яку я люблю, коханий чоловік, бажана спільна дитина. Що ще потрібно?

– Ви залежні від грошей, яких, напевно, не вистачає на подорожі, залежні від правил поведінки, від законів, а ми тоді хотіли буди повністю вільними, щоб дихати свободою, насолоджуватися нею! Розумієш?!

– І як? Відчули її? Вдихнули запах свободи у зоні відчуження?

У словах подруги Віталія відчула несхвалення і навіть легку іронію і зрозуміла, що не зможе Валентині відкритися і розповісти, як помилялися і яку ціну заплатили за ту омріяну й оманливу свободу.

– Ми вдихнули свободу, відчули її, забувши про те, що свобода – це ще й відповідальність, – із сумом промовила Віталія.

Валентина мовчала. Вона неквапливо допила каву, поставила чашку на стіл, подивилася на подругу.

– Віточко, ти зараз щаслива? Тобто ви щасливі разом? Дивлячись на тебе, цього не скажеш, – обережно зауважила жінка.

– Ми були щасливі, але… недовго.

– Ви розбіглися?

– Ні, Родя пішов на війну.

– Він зараз…

– Так, він сам прийняв таке рішення. Тож я тепер сама тут і без роботи, – сказала Віталія. – У відділі освіти сказали, що вакансій потрібно чекати ближче до нового навчального року.

– Слухай! Моя знайома, яка працює у дитячому садку вихователькою, десь за місяць іде у декретну відпустку, то, може, варто тобі спробувати? – запропонувала Валентина і дала адресу закладу. – Сходи напряму до завідувача, поговори з ним.

– Гаразд! Я згодна на будь-яку роботу, – погодилася Віталія.

– Віто, з мамою як ти?

– Ніяк, – Віталія стенула плечима. – Родіон ходив до неї, то мама навіть не поцікавилася, де я зараз, не дізналася мій номер телефону.

– Я б на твоєму місці поїхала до неї, поспілкувалася – мати все-таки.

– Покаятися? Впасти у ноги і просити пробачення? – Віталія сумно всміхнулася.

– Спробувати порозумітися.

Віталія нервово постукала пальцями по столу.

– Я спробую! – промовила вона. – А тепер твоя черга розповісти, як ти, як Назарчик.

Віталії знову наснилися жахіття. Вона бачила тільце свого синочка у картонній коробці, коли коріння вишеньки почало швидко рости, впиватися у маленьке тільце.

– Ні! Ні! Не треба! Іванку-у-у! – закричала вона щосили і прокинулася у холодному поті.

Віталія важко дихала, у голові шуміло і гуло. Вона з зусиллям підвелася з ліжка, ногами намацала капці, почалапала на кухню, дістала з холодильника пляшку з холодною водою і зробила кілька ковтків. За вікном уже прокидалося місто і вирувало життя. Матусі поспішали відвести дітей до садочка.

«Лише мій Іванко ніколи не зможе відвідати дитсадок, не піде до школи і не одружиться», – з сумом подумала жінка.

Страшний сон повторювався їй уже не вперше, і після такого Віталію ще більше тиснула пресом провина за смерть дитини. Вона розуміла, що з цим болем їй бути все життя і ніякий час не вилікує. Вчорашній дощ і зустріч із подругою надали їй життєвих сил, але ненадовго – нічні жахіття знову повернули її в жорстоку реальність, де нікого поруч не було, лише вона та біль провини.