Юрій Моро. - Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Остап зітхнув та, помовчав, запитав:

– У чому правда? Так і будеш мовчати?

– Буду, брате, – князь повільно випустив дим. – На то і воля людині дана.

Тар бачив, що відповідь Могилу не задовольнила, але отаман нічого не сказав.

– Які справи на Січі? – трохи потому змінив тему князь.

– По завтрашньому обіді, брате, Рада має бути. То ж ти вчасно повернувся, – примітив Могила. – На місце Кошового Отамана шість куренів своїх кандидатів виставляють. Гармаша – з Боринського, Півня – з Бузинського, Когута – з Лисківського, Поглумка – з Погорбицького, Межихату – з Соснянського й Томарука – з Липінського. Хтозна, кого оберуть. Може, і крові трохи пролиється. Сам знаєш, як бува. Свою ж кандидатуру я виставляти більше не буду. Бачить Бог: старий я став. Молодим дорогу треба дати.

Князь погодився, хоча й у вправності та енергійності Могили він не мав великих сумнівів.

– І як з цим покінчим, – продовжував отаман набираючим гучність голосом. – Підемо на Рівенію. Зовсім вони глузд втратили. Віру свою цебекську сповіщанину до кишені сунуть. Землі козацьких старшин, без кари якої, спалюють, а селян грабують. Ми – самозаконні, але не повновладні. Тому й виходить, що змушують козаків ковтати отруту з медом та слухати гаспидські промови рівеньської шляхти. І не тільки її. Сам, брате, усе добре знаєш. Чого я тут теревеню? – Могила повернувся до козаків на греблях. – А після Ради ми розішлемо по всій Чорноземії універсали, аби збиралися добрі люди на Січі. Велике повстання, яких ще не було, готувати будемо. І на воді, і на землі свого закону, своєї влади покаже чорноземський сповіщанин. Так брати?!

Могила вдарив куркулем 9 9 Заміна слова «кулак» на більш відповідне з точки зору автора по борту у ритм барабану, на що команда в один голос рівно гримнула ствердним криком.

– До речі, Якове, – Могила повернувся і хитро зиркнув на Тара. – А ти можеш собі уявити хто ці промови до мене у голову запхнув?

Тар знизав плечима, хоча і згадав від кого Яків цих слів наслухався перед подорожжю у невідоме. І хто в його серці запалив вогонь, а у голові – думки про повстання. Могила не міг того знати. Ніхто не знав.

– Когут, уявляєш? От же ж… – Отаман дмухнув велику хмаринку тютюнового диму, та вона швидко полетіла позаду. – Я його ще джурою пам’ятаю. Запальний хлопець, та мені ніколи не спадало на думку, що у нього окрім шаблі щось у голові проросте. Життя дивовижне.

– Виходить, не буде бійки, – припустив Тар. – Когута оберуть. Інакше, чому ти вважаєш, що повстання почнеться?

– Має початися, брате. Має.

Тар згодливо кивнув та потупив очі у воду. «Вгорі гілля, хвиль-ля», – пронеслось у голові в князя.

Чайка була на середні шляху до Хорти, коли вітерець змінився на вітрисько і над козаками поповзла невелика, неприродно чорна, хмара.

– Швидше, хлопці! – закричав Могила. – Всю душу кидайте на греблі, або ж до води підем. Ось тобі, брате, – закриваючи обличчя від скаженого вітру, закричав Остап до Тара, – І пекло, якого немає.

– Що це?! – запитав князь, хоча відповідь була йому відома.

– Землеріз! – Прокричав отаман, чиї вуса розвивалися, наче дві морські мурени. – Хмара, проклята Духом Вітру! Замість блискавок списів, жбурляє велетенські кістені з шпичастими ядрами на кінці… Ліворуч!!!

Кермові умить відреагували. З десяток кроків праворуч від чайки пронісся, чіпляючи воду, велетенський сонячний шар. Неначе важок маятника, він пройшов по дузі угору. Та коли досягнув крайньої точки – розтанув, а на його місці з’явилися ще два. Оскільки хмара рухалась, то й ядра також не мали однорідної траєкторії. Вони носилися по обидва борти чайки, а одне з них заціпило весла і кілька козаків із криками вилетіли у вируючі води Босфену.

– Тримаємось, сповіщани! Не час ще для нас! – Прокричав Могила та зайняв спустіле місце на веслах. Тар також узяв греблі у руку і зробив вигляд, що він як і всі пронизається жагою до життя. А за мить, на додачу, заголосив: – Угорі гілля, хвиль-ля!!! Натиснули, брати!!! Угорі гілля, хвиль-ля…

Козаки, сміючись, надбавили потужності й гучності у голосі та що є сили веслували між блискавичних булав Землерізу. Велетень-барабанщик увесь наступний шлях до берега насилав на хмару прокляття і реготав, мов скажений. Тару здалося, що велетень не заради забави знущався із загрози. Смерть була для нього звичайнісіньким жартом.

Коли чайка досягнула Хорти, біда вже пройшла осторонь. Вітер ущухав і знову перетворювався на вітерець. На піску виднілись борозни від велетенських небесних куль. Вечоріло, наближалася ніч.