Юрій Моро. - Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Иллюстратор Евгений Щербина

Редактор Ксения Палиева

© Юрій Моро., 2017

© Евгений Щербина, иллюстрации, 2017

ISBN 978-5-4485-6703-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

– Про тих Тарів… Чи Тара… Нічого не чув. Легенда – як привиди чи перевертні, – кремезний вусатий сільський голова, спустошив кухоль і попросив у шинкарки ще один. – Байки. Моя невістка – ото справжнє пекельне створіння. Сатана сплутався з якоюсь дівкою і жерло створило це чудисько. Мій малий до неї тулиться, як теля до цицьки, а вона на йому їздить. Харчі переводить, душу з нього жене. Я до дяка ходив, просив аби він її назад у гієну спровадив. А той каже, що у мене думки погані. От пожив би з нею рік і все б зрозумів. Останню б ікону на черевички проміняв, а та ненажера все одно б верещала, що він дурний, як віслюк.

– От наболіло ж тобі, куме.

– Про що болить – про те і молюсь, – голова іронічно посміхнувся. – Так ти кажеш, що Тар існує?

– Чом би й ні?

Перший недовірливо зиркнув.

– У сусідському селі стара на свого волала, що він, як той перевертень – нажереться горілки і стає потворою.

– І що з того?

– Так її звір задер уночі, – нахилившись ближче до голови, мовив другий, також у літах, але стрункий і з бородою. – В її ж ліжку. А діда так і не знайшли.

– Брехня.

– От тобі хрест.

Другий перехрестився.

Шинкарка налила іще один кухоль вина, пройшла між столів, поставила кухоль перед головою і з посмішкою віддалилася.

Вусатий сьорбнув десь половину. По вусах потекло.

– Маячня. Всілякого по світу ходить, та не Тар. Ти від чумаків про нього чув? Чи може кобзарі вуха піснями набили? Так вони тобі кінську дупу у розум встромлять – а ти й не здригнешся. У тих мандрівників думки, як конопляна мотузка, – крутяться і в’ються. Який на вигляд той твій Тар? Мовчиш? Отож.

– А що тут скажеш… – другий почухав потилицю. – Як сатана, мабуть…

* * *

«Я згадую ті часи із тривогою. Я… згадую ті часи і інколи не можу проронити слова. 1646 рік, двадцять восьмий рік течії багряної ріки…, потоку, усіяному плямами пороху, плямами свинцю, силуетами почорнілих від сажі трупів. Війна Блакитної і Чорної крові… Захід Аін захлинувся у ній. Аін бився і тріщав, наче маленький човен на порогах.

Землі… Землі топтали війська, топтали найманці, ними блукали знедолені, ними мандрували безпритульні. Дороги, багато доріг. Усіма ними тягнулися смуги. Довгі зсутулені смуги. Спотворені голодом обличчя жінок, спустошені очі дітей…

Двадцять вісім років я був пішаком протистояння аристократії і приватерів 1 1 Заможні торговці . Двадцять вісім років… Що? На сході… Звідкіль я знаю, що там коїлось. Здається, теж була війна. Війни усюди де є люди. Лише інколи трапляється мир. Але і мир не більше ніж затишок. Справжній спокій дарує лише смерть. Що? Козаки? Так, серед вульфінорців були козаки. Здається, і серед фрійців теж… І… Але вони з півдня. Ні?»

У грудях заболіло. Курінний Хвиля підніс до рота долонь і щосили прокашлявся. Груди здавило ще більше. Він відвів руку, подивися на долонь із огидою, струхнув її вміст на землю. Потім зиркнув на багровіюче у західних променях село і з тяжкою радістю вимовив: «Гарно бути вдома».

Кінь курінного ступив у село Пусті Жнива. На картах село б зобразили маленькою чорною цяточкою у Бісовому Тину серед великого Неозорого Лугу. Кілька кроків, глухі удари копит, невідчутна мить… Над головою Хвилі, пронеслось величезне щось . Своїми прозорими камуфлюючими крилами щось зачепило самотню низьку хмаринку і, наче ложкою, зачерпнуло білу пару, протягнувши її за собою по небу. Курінний схопився за ефес. Його ж висічене, наче з каменю, обличчя, темно-карі очі, симетричні риси – ніщо не здригнулося, ніщо не подало виду тривоги. Лише кінь, зі страху, забив копитами.