Юрій Моро. - Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Здавалося, Перехрестя зруйнували кілька десятків років тому. Залишки стін від колишніх мазанок, зламані та прогнилі частини дерев’яних возів, навіть кілька скелетів у вигнутих позах знайшли собі місце під хатинами. А світло з неба… Звичайнісінький ранок, жодної хмаринки. І все ж небо було незвично сірим, а у повітрі віяло смертю. Прийнявши рішення швидше здихатися цього місця, курінний погнав коня по головній вулиці. Колись широка, тепер вона мала вигляд стежини серед руїн: щільно порослої бур’яном, вертлявої.

Оминув розвалини церкви. Курінний помітив необхідне йому велетенське червоно-чорне поле. У грудях знову здавило, – та тепер від щастя. Але і тій радості не випало на долю затягнутися. У кінці колишньої дороги, сажнів з п'ятнадцять попереду, виліз із землі очеретяник – потвора людської форми тіла, з ніг до голови оповита різними водоростями, ряскою, пустими панцирами раків і черепах. Плечі очеретяника прикрашали кілька людських черепів різного розміру. Обличчя у бісівського не було – на його місці виросло щось схоже на пташине гніздо. Пруття того гнізда рухалися, наче живі, й нагадували клішні річкових раків. Курінний знав цю потвору, знав як із нею боротися. Тільки освячена Сибовим прощенням куля, випущена точно в червоне серце, заховане глибоко у грудях, може покінчити із очеретяником раз і назавжди. В іншому випадку: роби в ньому дірок, як у небі зірок, а справи не буде ні крихти.

Пустивши вірного друга у галоп, Хвиля витягнув пістоля. Та у ту саму мить, як він пліч-о-пліч зблизився з готовою вдарити бісотою, стрімко встромив пістоля у її бридкі груди. Пролунав постріл. Потвора зайнялась вогнем, і вмить від неї лишився тільки попіл. Курінний, в чергове, здивувався, що полум’я істоти ані на краплину не опекло його руки. Здивувався – та не скаржився. Сховав пістоля до поясу, закинув правої ноги на сідло і перетнув кордон села, збавляючи хід до підтюпця. Наперекір усім балачкам про макові поля, Хвиля увійшов разом із конем до червоно-чорного духмяного озера.

Кілька днів потому – якщо, звісно, відсутність ночі у добі можна назвати днем – Яків мандрував червоно-чорним полем, що, як виявилося, не мало ані кінця, ані краю. Небо над головою іскрило багрянцем із крихітними зеленими цяточками на зразок зірок, а лінію горизонту прикрашало біле марево, схоже на те, що описували його північні кригогорські знайомі. За весь час курінний не бачив ані птаха, ані іншої живої істоти. Їх у тому, приреченому на безчасовість та беззвучність, місці не водилося. Лише легенький вітерець інколи пробігав, нахиляючи червоні капелюшки маків у бік білого марева.

Ні Якова, ні його коня не мучили спрага чи голод. Вони не відчували ані запаху, ані температури, ані втоми. Тільки незрозуміла, прихована жорстокість навколо. Здавалося, що ось так – усю вічність – вони будуть їхати у невідомому напрямку і ніколи не дістануться цілі. Що день не піде; і місяця на небі не з’явиться. А сонце, наче пригнічене багряним небом, буде, притискаючи, світити потьмянілими променями, наче задушене.

Невідомо, скільки їхав Яків із вірним товаришем по тому зачарованому полю. Та у якусь мить він, врешті, помітив очікуваний колодязь. Тоді Якову спало на думку, що такий пустий, наповнений тільки особистими думками мандрівника, шлях створено заради єдиної мети: аби розпрощався проханець з усіма неважливими бажаннями й залишив лише найщиріше, найтаємніше за всіх. Внутрішнє спустошення від чималого шляху миттєво зникло, а біль у грудях, на радість, не виникла знов. Яків ударив поводдям і стрімголов понісся до колодязя.

Зупиняючись біля цілі, Хвиля помітив біло-чорного лелеку із дивним, загнутим на кінці, дзьобом, що сидів у гнізді на опорі перехиленого вороту. Яків сплигнув з коня, підійшов ближче і вклонився лелеці. Той на зразок Якова відповів і почав балакати людською мовою.

– Як Тара бажаєш побачити, маєш кинути до колодязя головнішу в житті, а може й за життя, річ.

Яків, за звичаєм, запалив люльку та недовірливо запитав птаха:

– А чому Тар, як він такий могутній, сам у мене не забере найдорожче?

– Могутність, Хвиля, – відповів лелека, примруживши повернуте до курінного око. – Не в тому, щоб красти, а в тому, щоб змусити. Бовдур ти, козаче. Але як вирішиш надути Тара, то втратиш язика – аби більше не міг брехати, чи слух – щоб не чути брехні, чи зір – аби ніколи більше не побачити оту твою найдорожчу річ.