Юрій Моро. - Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

– Ще й як спекотно, – згадавши усе це відмахнувся Тар.

– І коня загубив? – похмурішав Могила. – Невже втратив товариша?

– Та ні, – князь показав на Кремеза, що майже наблизився до дружнього оточення. – Хуткіше, мій хоробрий Махане.

Могила перекинув вуса на перед та, сміючись, запитав:

– Його раніш, наче, по-іншому звали?

– Обставини, Остапе. Там, звідки я повернуся, багато чого по-іншому.

– Ну, то поїхали, – довговусий вправно заплигнув у сідло. – Розповіси.

– Поїхали, – погодився князь та, у приклад Могили, повернувся до сідла.

– А що таке, йогі-го, той Махан? – трохи відірвавшись від ватаги, пошепки запитав кінь.

– Ковбаса, – усміхнувся князь, слідкуючи, аби їх розмову ніхто не почув. – З особливо боягузливих коней.

Вітер був легесенький, та його вистачало, аби майорів на щоглі чайки отаманський стяг. Коли ватага разом із Таром і Маханом наблизилась до Босфену, князь гарно роздивився зображені на ньому атрибути. Золотистий мушкет і шабля на червоному фоні, змотані звисаючими донизу вусами. А у правому верхньому кутку – розп’ятий Сиб. Аби не втрачати часу козаки – за винятком Могили, Тара, двох кермових та барабанщика – сіли на весла і почали гребти до Хорти. Вони наспівували добре відому Якову, а тепер і князю, пісню.

«До столи-и-ці за-ві-та-ли

І Султа-а-на при-ві-та-ли,

Привезли йому пта-хів,

Чайок білих в сто ряді-ів.

Трохи во-о-гню розпа-ли-ли,

Гарно бу-уло, та від-пли-ли,

Гей, розгні-і-вався Султан,

Гей, раді-і-в козацький стан,

Приспів!

Уго’рі гі’лля, хви-иль-ля,

Угорі гілля, хви-иль-ля…».

– Хуткіше, хлопці, бо до вечора тягтися будемо, – крикнув хтось із подорожників.

– Угорі гілля, хви-иль-ля, Вгорі гілля, хви-иль-ля… – прожовували козаки під прискорений темп хвостового, що дубасив у великого шкіряного барабана.

Попереду, біля другого руля, дивлячись, як розтинає кіль чорні хвилі, стояли князь та Могила. До Хорти було не дуже далеко та часу на балачки вистачало.

– Бачу, тобі вже краще, – підпаливши скельцем люльку, мовив отаман, хитро усміхаючись. – Мабуть, у нечистих свої ліки. А я от вирішив із хлопцями прогулятися. Ота чорна падла, – Могила кивнув головою, указуючи за плече. – Зустріла нас тільки-но ми висадилися до берега. Миха разом із конем, уявляєш, у небо підняла та кинула так, що обоє, мов гілки від вітру, хруснули і зламалися. То ми її від берега і погнали.

– А їхав чого? До жінки? – припустив князь відшукав спогад, що у Могили сім’я у Блискавицях.

– До неї. Аби ти зараз не згадав, то, може, й краще було б.

– Повертаємо?

– Та ні. – Остап наморщив лоба. – На тому тижні завітаю, як чого не трапиться.

– А трапитися може.

– Може, – отаман зітхнув. – Ну, тоді не по долі близьких у цьому місяці побачити.

Замовкли. Барабанщик припинив ударяти. Козаки покинули весла і розсілися, аби перепочити й побалакати. Могила кинув кільком гострих зауважень, та перевів погляд на Тара.

– І яке на вигляд те… пекло? – випускаючи крізь довжелезні вуса тютюновий дим і трохи помовчавши, запитав отаман.

– Не встояв?

Тиша. Тар зрозумів, що Могила не уклінно чекав на відповідь.

– Не існує, брате Остапе, жодного пекла.

– Гм, – задумався отаман. – Невже за гріхи людські немає Божого суду?

– Божий суд, мабуть, на землі відбувається, – припустив князь, сприймаючи із певною огидою подібні міфічні уяви співбесідника. Але Тар добре усе розумів.

Раніше, він лише інколи робив дірки у Межі, від чого казкові уявлення місцевих втілювалися. Не-Реаль існувала сама по собі, виключно за її особистими законами, а людство будувало серед тих законів свою історію, своє життя. Останні століття стали випробуванням для нього. Магія, потойбічні. Усе це постало реальним для людей. Звісно, що не всі повірили. Однаково, як і те, що не всіх ті зміни торкнулися. Незважаючи на ці обставини, князь розумів, що зараз, у цю саму мить, невіра людей у новітній, змінений ним світ була хибною і навіть безглуздою.

– Важко погодитися із твоїми словами, – Могила протяжно зітхнув. – Сподіваюсь, що ти не всюди був.

– Я теж, – погодився Тар, аби надати бесіді крихту людяності.

– А насправді, – навіщо їздив? Усі кажуть різне. Ежик Зрадник, наче, хворобу свою невиліковну лічити. Турет лаявся, що ти у кобзарі гайнув і шаблю на дівчат проміняв. А Хриць… Сам знаєш. Він злий з-за смерті брата на Захарських. Тож записав тебе у цебекські зрадники і спровадив «додому» – до Вульфінорії. Божевільна дурня, скажу тобі. Той Хриць…