Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Ні, – сміливо відповів він. – Це брехня.

– Ти стверджуєш, що я брешу? – запитав Кокулєску.

– Я не стверджую. Ви ж самі, пане кадет, казали, що до вас дійшли чутки. Я навіть знаю, хто ця сорока, що принесла їх на своєму хвості.

– То ти цього не говорив?

– Ні.

– Доведи.

– Охоче. За сорок миль звідси лежить моє село. Зветься воно Кам’янка Волоська. Вам відомо, хто такі волохи?

– Так у давнину звалися ми, румуни, – здивовано відповів кадет. – Звідки така назва твого села?

– Майже чотириста років тому на наші терени прийшли п’ятнадцять волохів, які і поселилися там, потім змішалися з місцевим населенням. Вони змушені були покинути свою землю після того, як на них напали поляки.

З цими словами Теодор подивився на принишклого Скавронека. Той знітився, особливо після того, як Кокулєску зробив те саме.

– Пане кадет, цей драп бреше, щоб виправдатися, – пролепетав поляк. – Я сам чув, як він ганив вас і усіх румунів.

– Ні, Теодор каже правду, – раптом подав голос Мірча Бок. – Він вміє говорити по-нашому.

– Це правда? – поцікавився Кокулєску.

– Сильно сказано. Лише деякі слова і фрази. В основному навчився вже тут.

– То, може, ти румун?

– Хто знає! Хоча навряд. Все-таки я русин. Але у нас у селі дійсно живуть люди, що носять румунські прізвища. Принаймні Джуси і Ромахи є стовідсотково.

Румуни, що мали названі прізвища, задоволено загомоніли. Поляки принишкли остаточно, зрозумівши, що цей бій вони програли.

– Тоді звідки вони (кадет кивнув на Адама) взяли ці слова?

– А я звідки знаю? Може, він сам придумав. Може свою думку висловив.

– Ми розберемося, – пообіцяв кадет, і у цих словах для поляків почулися неприємні нотки.

Позаду затупотіли численні кроки, і у казарму ввалилися українці. Побачивши зібрання на вході, корпораль Гнат Бишко невдоволено нахмурив брови і, неначе не було старшого від нього за званням, запитав:

– Що тут відбувається?

Кадет Грегоре Кокулєску вийшов наперед і щиро сказав:

– Все гаразд, корпоралю! Ми з драгуном Засмужним шукали спільних предків.

– І який результат?

– Ви не повірите, пане корпораль! – поспішив заспокоїти Теодор. – Знайшли!

Восени 1907 року минуло два роки служби Теодора Засмужного у цісарському війську. За цей час він встиг отримати своє перше військове звання ґефрайтер і тепер красувався трав’янисто-зеленим коміром з зірочкою на ньому. Чергове звання отримав їхній командир фон Шлосман, і тепер він уже був обер-лейтенантом.

За цих два роки сталися значні зміни у житті полку. У призначений час демобілізувалися Гнат Бишко та Грегоре Кокулєску. Натомість прибули новачки, навчати яких випало вже Теодорові. Під його началом було десять драгунів – «старих» і молодих, ще не навчених. Тому він старався навчити їх усього, що знав сам.

Так сталося, що за ці два роки йому жодного разу не довелося відвідати рідних. Лише пару разів приїжджав у Львів брат Іван, і час від часу з оказією вдавалося передавати посилку з дому. За цей час Іван встиг одружитися з Настунею, а Теодор не зміг вирватися на весілля навіть на день.

Про Стасю він перестав згадувати майже одразу після тої пам’ятної розмови з лейтенантом. Тверезо оцінивши усі можливості, він зрозумів, що майбутнього у них не було, тому тішити себе ілюзіями даремно. Якось восени він випадково дізнався про весілля єдиної дочки адвоката і скрипаля Великого міського театру. Теодор одразу зрозумів, що це Стася виходить заміж. Відтоді дівчина перестала для нього існувати.

Ближче до жовтня атмосфера в полку почала нагнітатися. Ніхто не знав про причину цього, але солдатський телеграф розносив чутки – одна неймовірніша іншої. Подейкували, що оберст фон Еренберг чимось не сподобався генералітету у Відні і залишає полк. Говорили, що їх усіх переводять зі Львова чи то у Броди, чи у Кам’янку Струмилову, що невдовзі полк очікують маневри. Новини нагніталися, обростали новими подробицями і через це лякали своєю невизначеністю. Це обіцяло вилитися у щось незрозуміле, тому фенрік Деж, що замінив демобілізованого кадета Кокулєску (також румун), прямо запитав про це обер-лейтенанта Шлосмана. Це сталося після чергової муштри на плацу.

– Гер обер-лейтенант! Дозвольте поцікавитися. В полку говорять, що пан оберст покидає нас і що ми більше не служитимемо у Львові. А ще кажуть, що скоро у нас будуть маневри. Гер обер-лейтенант, що з цього є правдою?