Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Здивований Теодор йшов поруч фендрика і губився у здогадках, чого це він знадобився обер-офіцерам. Але, зрештою, чого даремно ламати голову, зараз усе з’ясується, тим більше що вони прийшли.

Ад’ютант відхилив перед ним тканину, що закривала вхід, і Теодор увійшов у намет.

Навколо великого столу, повністю застеленого мапою, стояли усі старші офіцери полку на чолі з полковником фон Праґеном. На деякій відстані від них застиг обер-лейтенант фон Шлосман.

Теодор Засмужний став поруч і відрапортував про своє прибуття.

– Ґефрайтере! – звернувся до нього полковник. – Гер обер-лейтенант стверджує, що ваше відділення – найкраще у його ескадроні. Це правда?

– Не знаю, гер оберст. Пану обер-лейтенанту видніше, – відповів Теодор.

Офіцери переглянулися. Видно, така відповідь їм сподобалася.

– Я бачив ваші дії під час маневрів, – продовжував полковник. – Вони мені сподобалися, і я повністю згоден з тою характеристикою, яку вам дав ваш командир. Сьогодні ви показали себе найкраще. Я задоволений підготовкою вашою і всього дивізіону. Може, у вас є якісь особисті побажання. Я готовий їх виконати, якщо, звичайно, вони будуть у розумних межах.

Теодор Засмужний хотів було відповісти, що нічого такого для себе особисто не хоче, але, згадавши свою давню мрію, випалив:

– Яволь, гер оберст! Є!

– Я вас слухаю, ґефрайтере!

– Дозвольте, гер оберст, з’їздити на побивку додому.

Полковник здивовано подивився на Теодора, потім на фон Шлосмана, затим перевів погляд на принишклого командира дивізіону.

– Вам набридло служити, ґефрайтере? – строго запитав він. – А ваші драгуни мають освоювати нові казарми без свого командира?

– Аж ніяк, гер оберст! – заперечив Засмужний. – В інший час я не насмілився б залишити дивізіон у такій ситуації. Моє село Кам’янка Лісна лежить у декількох милях звідси. Я знаю, що драгуни вільні до завтрашнього світанку, коли вони вирушатимуть до нового місця. Я підрахував, що доберуся додому до вечора, переночую в рідній хаті, а удосвіта повернуся сюди, щоб з усіма виїхати до Кам’янки Струмилової.

– Підійдіть сюди, – запросив його полковник. – Покажіть, де знаходиться ваш дім.

Засмужний з деяким острахом підійшов до столу, пару секунд пошукав на мапі і сміливо тицьнув пальцем на свій хутір.

– Ось тут, гер оберст.

Полковник фон Праґен прикинув у голові шлях, який доведеться подолати унтер-офіцеру.

– Вам зовсім не залишиться часу побути вдома, – сказав він.

– Мені хоча б побачити маму, – щиро відповів Теодор.

– Ідіть, – кивнув полковник. – Почекайте назовні.

Засмужний віддав честь, повернувся і залишив намет.

Довго чекати не довелося. Не минуло і п’яти хвилин, як поли входу відхилилися і з’явився фон Шлосман. Він важко зітхнув.

– Ну ви даєте, Теодоре, – видихнув він. – Ваше щастя, що полковник має сьогодні гарний настрій, а то не знаю, чим би ви відбулися.

Засмужний скромно мовчав.

– Але добре те, що добре закінчується, – продовжив обер-лейтенант. – Вам дозволено відвідати рідних у межах відрізку часу, який ви самі і назвали.

– Дякую, гер обер-лейтенант.

– Почекайте! Щодо повернення. Вам відоме село Добросин? От і добре. Завтра о дев’ятій годині ми проїжджатимемо через нього.

– Я зрозумів.

– Кого залишаєте замість себе?

– Драгун Віхоть, – відповів Засмужний.

– Ви вільні. І зробіть так, щоб мені не довелося шкодувати за своє рішення.

Теодор Засмужний повернувся і швидкою ходою попрямував до свого намету.

Зрештою, зібрався він швидко і не встиг годинник показати п’яту годину, як розташування полку залишив вершник. Він пустив коня легким бігом, перетнув невеличкий потічок, що був природною північною межею табору і зник серед дерев. Теодор час від часу підганяв кобилу, бо дорога додому була не такою вже і близькою, як він переконував полковника.

Спочатку Засмужний хотів пуститися навпростець, але, розумно зваживши, повернув на об’їзну, перевірену дорогу, що вела через Магерів.

Осінь цього року виявилася хоч і холодною, але все ж сухою, тому дорога була тверда і їхати нею було легко.

Періодично міняючи алюр, Теодор досить скоро побачив зліва містечко Магерів. Тепер до рідного села було недалеко.

Але лише біля сьомої години Засмужний порівнявся з церквою. Від радості він навіть зупинив коня, зняв з голови шолом і перехрестився. Теодор знав зі слів брата, що ще півроку тому упокоївся добрий пастор отець Іоанн Гавришкевич і зараз парохом служить Михайло Посікира.