Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– А хто це був за пан, з ким я зіткнувся? – запитав Теодор.

На це запитання Стася не відповіла, лише послабила руку. Теодор відчув це і зрозумів, що відповідати на нього дівчині не хочеться. Він хотів уже вибачитися, але Стася випередила його.

– Це був Генрік Владимирський, подаючий надії скрипаль, – сказала вона.

– Це ваш… наречений? – поцікавився Засмужний.

– Так хочуть мої батьки, – була відповідь.

Зрозумівши, що ця тема для дівчини болюча, Теодор вирішив до неї не повертатися.

На них звертали увагу. Високий красивий драгун і тендітна юна панянка були чудовою парою. Деякі зустрічні поважно кланялися і віталися. Теодор, що вперше був не лише на цій вулиці, але й у Львові взагалі, особливо у цьому районі, розумів, що це вітаються з його супутницею, яка тут жила.

А ось і її будинок. Стася повернула у провулок і зупинилася біля великих дубових дверей. Теодор хотів було відкланятися, але дівчина зупинила його.

– Я прошу вас зайти, Теодоре, – сказала вона. – Я хочу познайомити вас з моїми батьками і розповісти про ваш героїчний вчинок.

Засмужний спробував заперечити і відмовитися від такої сумнівної честі, але було пізно. Стася відчинила двері, й обоє опинилися у великій прихожій.

Теодор вперше був у міській квартирі, тим більше, що тут жили небідні люди. Це він зрозумів з багатого одягу на вішалці, дзеркал і білої скульптури якогось юнака у кутку.

Зі сходів до них спускалася літня жінка.

– Стасю, що сталося? – сплеснула вона руками. – Чому ти так рано? Де Генрік? І хто цей молодий чоловік?

– Мамо, не хвилюйся, зі мною вже все гаразд, – заспокоїла її дочка.

– Вже гаразд? – перепитала мати. – А що було негаразд?

– На мене напали хулігани.

Почувши такі слова, пані однією рукою схопилася за голову, а другою за перила.

– Мамо, не переживай. – підбігла до неї Стася. – Кажу ж, все гаразд. Мене врятував пан Теодор.

Дівчина кинула поглядом на драгуна, від чого він почервонів.

– А Генрік? – запитала мати.

– О Генрік! Він втік перший.

Мати випросталася, критично оглянула дочку, потім владним голосом покликала:

– Аґнежко!

Одразу ж з бокових дверей з’явилася покоївка.

– Скажи панові адвокату, що я його прошу спуститися сюди.

– Так, пані!

Покоївка побігла виконувати наказ, а мати звернулася до дочки.

– Стасю! Тобі потрібно переодягнутися. Ці волоцюги, напевне, не милися декілька днів. А пан Теодор почекає.

– Добре, мамо! – відповіла Стася і, кинувши: – Я зараз! – побігла нагору.

Майже одночасно з бокових дверей з’явився літній чоловік у довгому зеленому халаті. Він недовірливо подивився на Теодора і підійшов до дружини.

– Що сталося, дорога?

– Ти уявляєш, Каролю, на нашу Стасю напали якісь хулігани, а цей молодий чоловік врятував її. Уявляєш?

– Чому не уявляю, – спокійно відповів чоловік. – Мене дивує, що це сталося лише сьогодні. З усім тим… Молодий чоловіче, ми з дружиною безмежно вдячні вам за цей ваш вчинок. Можу я дізнатися, хто ви?

– Теодор Засмужний! – Драгун клацнув підборами, від чого дзенькнули шпори.

– Сподіваюся, пан є поляк?

На це запитання Теодор не чекав. Він гарячково розмірковував, що йому відповісти: збрехати і, судячи з усього, не зашкодити Стасі чи сказати правду.

– Ні, пане адвокат, я – українець!

У кімнаті щось змінилося. Блаженна усмішка вмить зникла з обличчя жінки, адвокат одразу зробився байдужим. Він переглянувся з дружиною.

– Ми вдячні вам за порятунок дочки, – повторив він.

З цими словами чоловік вийняв з кишені туго набитий гаманець.

– Скажіть, скільки ми вам винні?

Кров вдарила Теодорові в обличчя, але він швидко опанував себе.

– А у скільки ви оцінили б честь своєї дочки? – жорстко запитав він.

– Не вам говорити про честь польки! – гордо сказала мати.

– Повірте, пані, коли ваша дочка звала на допомогу, вона кликала не поляка, а будь-кого. І я рятував не польку, а просто дівчину, яка потрапила в біду. А щодо поляків і честі… Супутник пані Стасі, поляк, втік, і, до слова, нападники також були поляками. Тому, пане адвокат, не трудіться: Стасю я врятував безплатно. Маю честь!

Він знову клацнув підборами, різко повернувся і покинув квартиру. Лише за дверима відчув, як йому погано, неначе хтось плюнув йому в душу. Але чому неначе? Плюнули. Плюнули лише через те, що він українець і не може бути благородним лише з цієї причини.

Ні, негайно звідси! Швидше залишити цю Панську вулицю. Теодор швидким кроком покинув внутрішній дворик і зіткнувся з двома перехожими, що спокійно розмовляли між собою.