Леся Олендій - Гніздо горлиці

Чуже незнайоме місто шумить активним життєвим ритмом. Італія. Загадкова країна, де задля допомоги власним родинам працюють українські жінки. Буси від’їжджають, жінки також або від’їжджають у бусах, або розходяться. Стоянка поволі порожніє. Врешті Дарина залишається одна-однісінька на всю площу. Її ніхто не зустрічає. І де ж її подруга? Як же ж вона тут сама без грошей, без знання мови? В чужому місті. Куди йти? Що робити? А якщо за нею ніхто й не приїде, вона навіть не знає, до кого в такій ситуації звертатися по допомогу. Можливо, в українську церкву? Певна, українська церква у цьому великому місті повинна бути. Але де її шукати? Як до неї дістатися? Поки можна було у когось про це запитати, вона й не намагалася, переконана, що очікує недаремно. У момент зародження паніки, десь неподалік, за спиною Дарини гучно лунає соковитий жіночий голос.

– Buon giorno! [3] Доброго дня! ( італ.)

Здригається з несподіванки. Озирається. До неї наближається модно вбрана незнайомка, у гарячо-жовтого кольору светрі-плащику без застібок із широкими напіврукавами й темно-синій прямій сукні під ним. Через плече у неї перекинута маленька торбинка. Волосся жінки модно пострижене й заміліроване у два відтінки рудого, а очі сховані під сонцезахисними окулярами. Дарина уважно придивляється. Хто вона?

– Come stai? [4] Як ти? ( італ.) – все ще з віддалі продовжує з нею свій монолог незнайомка.

Заціпеніло дивиться на жінку, котра, як здогадується, звертається до неї італійською. Якби ж вона розуміла, знала, що та говорить, про що її запитує, що від неї хоче.

Врешті-решт губи незнайомки розтягуються в усмішці й вона знімає окуляри. Розкривши руки для обіймів, підходить.

– Дарино!

Не зовсім звільнившись від перестраху, Дарина впізнає у ній свою давню подругу Галину. Полегшено видихає.

– Галю! Ох… Яка ти! Налякала мене, – зізнається щиро.

Галина по-дружньому тепло обіймає Дарину, а та стоїть нерухомо, звісивши руки вздовж тулуба, все ще не в змозі отямитися.

– А чого ти така перелякана? Не впізнала? – Сміється подруга.

– Не впізнала! Ти… так змінилася! На італійку стала схожа! – Дарина з легким усміхом дивиться на подругу. Їй потрохи відлягає від серця: похвилювалася й понервувала, але Галя таки приїхала за нею.

– Думала, тебе тут саму покинули? – запитує, не очікуючи відповіді. – Трафіко проклятий!

– Що? – Дарина знову не розуміє, що і про що говорить подруга.

– Коли машин на дорозі багато, в італійців це трафіко називається… Я вже й забула, як це українською?… – Тепер вона запитально дивиться на Дарину, сподіваючись від неї підказки й сама силкуючись згадати відповідник у рідній мові. – Згадала! Трафіко – затори. Так? Робочий час, затори на дорогах великі.

Галина не лише ззовні, а й поведінкою геть не схожа на ту, якою її знала Дарина у часи проживання подруги на буковинській землі. Вона навіть розмовляє якось по-іншому. Незалежно від частого вживання італійських слів. У голосових інтонаціях подруги з’явилися неприховані нотки безсумнівної впевненості в собі. Може, тут по-іншому не виживеш.

– Ну… чого стала?! Ноги в руки і пішли! Давай торбу! – скомандувала Галина. Першою нахилилася й схопила за одну ручку Даринину важку торбу. Коли вона взялася за другу ручку, подруга скерувала напрям їхнього руху у бік чорного мінівена, біля якого стоїть чоловік. Дарина ледь встигає за Галиною, яка ніби тягне її за собою. Помітивши, що жінки наближаються, власник автівки відкриває багажник. Галина ставить туди Даринину торбу. Тим часом Дарина крадькома роздивляється ззовні непримітного, середньої статури сивоволосого з густою шевелюрою італійця в окулярах. Вбраний незнайомець у джинси й легеньку розстебнуту синьо-червону куртку, з-під якої видніється чорна футболка. З вигляду чоловікові років п’ятдесят з хвостиком.

– Це хто? – здивовано шепоче до Галини, киваючи на італійця.

– Хто… хто… Друг… Джані. – У нотках її голосу вчувається відчуженість, у якій читається холодний докір, мовляв, а тобі не все одно? Якщо ні, то я докладно поясню, за що маєш бути йому вдячна. – Виклик, між іншим, він тобі зробив…

Галина відчиняє задні двері, пропускаючи всередину Дарину. Опісля й сама сідає поруч з нею. Джані заводить двигун, і авто рушає з паркувального майданчика. Виїжджають на автостраду, пірнаючи в тунель. Дарина поринає у відчуття незнайомого простору, що впевнено засмоктує її непізнанною загадковістю.