Леся Олендій - Гніздо горлиці

Із вікна відкривається морський краєвид. Генуя стане новим місцем роботи й тимчасового проживання на мапі Дарининого життя. На який період тимчасовим – обставини покажуть. Вона щойно сьогодні приїхала, ще не ходила по Генуї власними ногами, не бачила його вулиць, храмів, однак це місто вже поглинало її своєю новизною, непізнаністю й величиною простору. Італійська Генуя після українських Чернівців – друге місто, в якому їй доводиться бувати в своєму житті. Такий скупенький літопис її поїздок і географічних пізнань.

– Як там мій Юрко? – Витрушує її з кокону думок Галина.

– Слава Богу, все добре! Гроші твої отримують. Вітання тобі передавав. Переказував, щоб за них не хвилювалася і що твого приїзду чекає.

Галина миттєво змінюється на обличчі й замість відповіді похмуро киває. Кілька хвилин мовчить, про щось роздумуючи, й потому переводить розмову в інше русло.

– Слухай, Дарино… таке от прохання до тебе: в Італії мене ні Галею, ні Галиною не називай, добре?

Дарина здивовано дивиться на подругу, поглядом запитуючи: а як до тебе звертатися?

– Тут всі мене кличуть Ліна, – уточнює та.

Дарині цього пояснення виявилося достатньо: мабуть, італійцям так простіше. Тому Галина, щоб не заплутувати їх, вирішила бути Ліною для всіх. Звідки їй, щойно прилетівши в Італію, було знати, що gallina італійською означає курка, тому українки з іменем Галина змушені переінакшували свої імена.

– Роботу я тобі вже знайшла, – тим часом продовжує подруга. Й зацікавлено уточнює: – Робота дуже хороша. Не робота, а санаторій! – І наступної миті дружню доброзичливість змінює на діловитість. – Якщо порахувати за виклик, за роботу, за все кругом-бігом… – Витримує паузу – …ти повинна мені п’ятсот євро заплатити.

Їй не почулося? Вона має заплатити Галині п’ятсот євро?! Нова реальність камінням сиплеться на голову Дарини. Оце так подруга! Де вона зараз ці гроші візьме, якщо в гаманці вітер гуляє. Розгублено дивиться на невпізнавано італізовану Галю.

– Чого кліпаєш?! Це ще по-божому, як для подруги, – безжалісно продовжує поливати її холодним душем.

– Але ж… У мене немає… у мене немає таких грошей… і де я їх зараз візьму? – Ледве чує власний голос. Їй здається, що тіло, напружившись, тремтить усіма нервовими закінченнями.

У відповідь Галина безжурно сміється.

– А я що кажу – зараз гроші давай? Від тебе ніхто не вимагає платити негайно. Ти ж на роботу сюди приїхала. Заробиш, тоді й віддаси.

Дарина знову відводить погляд до вікна. Нервове напруження поволі спадає.

– Добре! – насилу витискає з себе. Усе вирішить час. Настане день – заробить. Настане день – віддасть. Однак не це її збентежило найбільше. Колись бабуся вчила улюблену онучку обережності у стосунках з людьми. Казала, що ніхто не може знати, як проявить себе навіть, здавалося б, близька людина в ситуації, у якій раніше ніколи не бувала.

Галина з маленьких років – найкраща Даринина подружка. Ближчої за неї поза сім’єю не було. Коли Галя за Юрка заміж виходила, Дарина у неї дрýжчила. Коли Михася свого народила, у пологовий їсти їй возила. Коли мама Галинина її назавжди покинула, Дарина першою подрузі сльози втирала, до поховку готувати допомагала. Галинина мама на лікуванні карпатськими травами добре зналася, як здоров’я покращити людям підказувала. Від болячок різних рятувала. А собі, коли прийшов її час, зарадити не змогла. Зміїний укус ще нестарій і здоровій жінці дочасно віку вкоротив. Зі свекрухою своєю, Анною, Галина погано ладила. Коли її мама ще жила, Анна до невістки з претензіями не чіплялася – боялася, аби сваха їй травами не нашкодила. Після маминої смерті непорозуміння між Галиною й свекрухою набули характеру постійності – дві господині в одному дворі й на одній кухні вжитися ніяк не могли. Повсякчас одна другій чимось не вступалася. У виїзді місцевих жінок на заробітки в Італію Галина побачила для себе порятунок одночасно і від фінансових негараздів, і від конфліктів із чоловіковою мамою. Дарина добре запам’ятала слова подруги перед від’їздом. «Як там буде – ще не знаю. Але, думаю, не пропаду. Повернуся, коли стара здохне. Тільки ж ти, дивися, язик за зубами тримай. Я тобі, як найближчій…» – взяла з Дарини обітницю мовчання.

Що з Галиною тут сталося? Які реалії так сильно змінили її за три роки проживання й роботи далеко від Батьківщини? З вигляду й не скажеш, що їй в Італії погано ведеться. Але чому не встигла Дарина ще навколо роззирнутися добре, ще місця роботи не бачила, ще працювати не почала, а подруга їй, не зволікаючи, рахунок виставила? Опустивши погляд на свої руки, Дарина похмуро мовчить. Мовчання затягнулося, й Галина, аби згладити напруження, що повисло в салоні авто, переводить її увагу на красу міських краєвидів за вікном.