Леся Олендій - Гніздо горлиці

Дарина привітно киває у відповідь.

– Навіки слава! Як Бог дасть… – Повільно ступає нестійким містком, переходячи на другий бік.

У той же ж час баба Анна відправляє наповнений візок і він, паралельно Дарининим крокам, котиться тросами через річку.

– Добрий день! – голосно вітає Дарину темноокий молодий шатен, внук Анни. Він на тому березі крутить трос, приймаючи візок зі штучними квітами. – З приїздом вас!

– Доброго дня, Михасю! Дякую! – відповідає Дарина.

Неподалік на березі деренчить заведений мотоблок. Від нього неквапно відходить міцний широкоплечий чоловік. Він забирає у Михася ящик зі штучними квітами й гірляндами, який той витягає з візка. Кладе ящик у кузов мотоблока. Повертає голову у бік жінки з валізою. Уважно її роздивляється.

– Дарко… Ото несподіванка! – вигукує здивовано-захоплено. – А я дивлюся, хто б то міг бути? Може, Галя моя приїхала, думаю, чи ти, Дарино? Як вона? Скільки вже часу там, а ніяк додому не вибереться. – Про дружину запитує.

– Дай Боже щастя, Юрку! – відгукується на його звертання Дарина. Зупиняється. – Галя твоя… Працює тяжко… Роботу таку має… залишити не може. Але за тебе не забуває. Вітання тобі велике передає. Та й передачу я для тебе од неї привезла. Зайдеш до нас пізніше.

– Зайду, зайду! – втішено обіцяє Юрко.

Дарина робить крок рухатися далі, як після Юрка і син його запитанням її спиняє.

– Тітко Дарино, а Мирося приїхала? – цікавиться Михась, напружено вдивляючись у Дарину.

– Мирося вчиться, Михасю. На свята приїде…

Іззаду підходить баба Анна і також до розмови долучається.

– А Митро ваш ґаздою ого-го яким великим зробився. Таку будову на все село затіяв. Ніхто такої ніколи не бачив.

Баба Анна наближається до мотоблока. Юрко забирає від Михася і ставить на нього останній ящик з квітами. Підсаджує маму.

– Ага! На твої єври, – розсміявся. – І ми з Михасем там підробляємо. Та що розповідати?! За кілька хвилин сама все на свої очі побачиш…

Михась минає Дарину, і сідає спереду на мотоблок.

– Дарко, може, тебе додому підвезти? Сідай! – Юрко щиро пропонує їй місце на заставленому квітами кузові.

Вона дивиться на мотоблок і розуміє, що насправді тулитися там ніде.

– Та я так… Пішки пройдуся. Тут близенько. А ви собі їдьте.

– Як знаєш… То побачимося! – крикнув Юрко і поторохтів своїм мотоблоком.

Дарина рушила вздовж дороги. Рідну стару садибу на підгірку здалеку зауважила. Лише від її вигляду серце зраділо заплигало. Квапливо, наскільки їй вдавалося рухатися вгору, тягнучи за собою валізу, попрямувала загородженою де-не-де поваленим дерев’яним плотом стежкою. Злегка захекавшись, перевела подих. Заледве стримуючи п’янке хвилювання від близької зустрічі, підійшла до порога. Потягнула за дверну ручку. Двері не піддалися – зачинено. Хвилювання миттєво хробаком поповзло собі геть. Тільки серце поволі відсапувалося як після запального гуцульського танцю. У виступі над дверима за давньою звичкою намацала ключ, встромила у замок. Відчинила скрипучі двері. Зайшла. Тільки-но переступила поріг рідної хати, приголомшено завмерла. У ніздрі вдарив застояний запах квашених огірків. Повела поглядом навколо. Не впізнала свого дому. Не таким залишала. Від колишнього створеного нею затишку й згадки розвіялися. Кругом безлад, створений побутуванням самотнього чоловіка. На підлозі, біля дверей, що ведуть до кімнати, прилаштовано ящик із порожніми пляшками з-під пива й горілки. Порожні пляшки – головна окраса усього кухонного простору, вони скрізь: у ящику, на столі, на холодильнику. Вони – безмовні свідки того, як господар оселі нудьгу свою сердечну заливає. Посередині столу залишено недоїдений засохлий шматок хліба із засохлим маслом на ньому. Поруч стоять відкрита дволітрова банка із засоленими огірками, порожня пляшка з-під горілки, немитий посуд, брудні порожні слоїки з-під закруток. На краю столу недбало кинуто брудний зіжмаканий кухонний рушник. На лаві поруч зі столом височить неприбрана зібгана постіль. Неважко здогадатися, що її звідси й не збирають. Бо ця купа брудного ганчір’я давно й на постіль не схожа.

Дарина кривиться – від такого бруду давно відвикла. Як її чоловік без неї господарює – вона щойно побачила. А де ж він сам запропастився? Витягає з сумочки стільниковий телефон. Набирає номер. Йдуть довгі гудки й одночасно десь на дивані, під безформно збитою в одну цілість постіллю, деренчить інша мобілка. Перетрухнувши ковдру, знаходить телефон чоловіка. І як знати, де він, якщо єдиний можливий засіб зв’язку з собою залишив удома. Нахиляється й відкриває валізу. Витягує з неї привезені італійські продукти: які в холодильник, а які – в кухонну тумбочку складає. Коли у валізі залишається тільки одяг, затягує її в кімнату. Знімає плащ. Повертається на кухню. Автоматичним рухом змахує рукою зі стола крихти, складає на купку брудні тарілки, окремо – горнятка, ложки й виделки. Гору немитого тарілля відносить до мийки. Повертає цій бруднющій купі її первісну білизнý і чистоту. Приносить з кімнати випраний кухонний рушник. Витирає вимитий посуд і столове начиння. Ложки з виделками кладе в шухляду, тарілки і горнятка ставить у тумбочку над умивальником. В кутку знаходить віник. Замітає з підлоги крихти хліба, кавалки огірків, що не потрапили до чоловікового рота, принесену зі взуттям землю. Збирає з лави брудну постіль, застеляє її ліжником і ковдрою. Кладе дві подушки. Не встигла приїхати, а вже наробилася і натомилася. Але на кухні трохи розвиднілося. Й оселя знову гуцульського духу набула. На прибитій на стіні поличці Даринин зір чіпляється за давні гуцульські керамічні горщик і глечик – символи сімейного добробуту і щастя. Люди охоче вірять у різну символіку, часто забуваючи, що без власної праці й докладених старань і символи не діятимуть.