Леся Олендій - Гніздо горлиці

Суворий працівник митного контролю, недбало поперекидавши на столі її речі, а далі допитує:

– Валюту ввозите?

– Небагато…

– Небагато – це не відповідь. Складайте все назад і показуйте паспорт. Скільки були в Італії? – Вимогливо простягає руку до Дарини.

– Два роки… Трохи більше… – Жінка похапцем вкладає всередину документа стоєврову купюру. У голові пролітає думка: «Аби тільки на цьому й скінчилося». Передає митникові. Серце несамовито калатає в грудях, готове розірвати їх і вискочити звідти назовні. На чолі проступають холодні краплини поту.

Він недбало гортає сторінки паспорта, зауважує гроші, мовчки ховає їх у кишеню. Після недовгої паузи, що видалася їй нескінченною, митник повертає документ. Його губи розтягуються в усмішці.

– Вітаємо в Україні!

Хух! Пронесло! Дарина нечутно, полегшенно зітхає, застібає валізу й виходить у хол аеропорту. Прибулих з нею жінок зустрічають чоловіки й діти. Марія, яка сиділа поруч у літаку, зі сльозами на очах стискає в обіймах шестирічного хлопчика. Отак виростають сини й доньки без материнської любові. Поруч із хлопчиком ніяково усміхається п’ятдесятирічний чоловік. Уже як і нерідний почувається. Марія зізналася Дарині: чотири роки з сім’єю не бачилася. З іншого боку обіймається з ріднею друга її сусідка по перельоту, шістдесятирічна Катерина. Катерину зустрічають донька з зятем і однорічною онукою у візочку. Дарина ковзає поглядом по головах людей, що товпляться довкруж неї, сподіваючись віднайти поміж ними рідне обличчя. Немає. Може, вона просто не бачить – тішить себе надією. А її можуть і не впізнати, бо ззовні змінилася. Модно вбрана: у червоний плащ, сині джинси, димчастого кольору мешти на зав’язку на товстій підошві. Волосся обстрижене, а для приховування сивини пофарбоване у темно-каштанове, на голові – окуляри від сонця. І схудла кілограмів на п’ять, що на її й раніше не надто вгодованій фігурі добряче помітно. Особливо Даринина худобá відбилася на запалих щоках. Від схожості з нею колишньою хіба очі залишилися. Та й то тільки їхні колір і форма. У погляді на постійно поселилася тінь пережитого.

«Але ж і не дзвонить ніхто», – подумала. І сама себе одразу ж остудила: на італійський номер їй не дзвонитимуть. Із маленької, перевішеної через плече торбинки дістає дорогий телефон. Конвертик із повідомленнями показує два непрочитаних. Здивовано відкриває. Італійський мобільний оператор Wind вітає в Україні й повідомляє про вартість дзвінків та есемес на території її Батьківщини. Ніби вона на це зважатиме! Скільки б не коштувало, дзвонитиме однаково. Її український номер через некористування давно недійсний. А італійський перед від’їздом на тридцять євро поповнила.

Набирає номер. Слухові перетинки розривають довгі й нудні, як завивання вітру в трубах, гудки. Слухає їх доти, доки самі не обриваються. Набирає вдруге. Втретє. Те ж саме. У серце вповзає тривога – чи чого не сталося: не зустрічає, на дзвінки не відповідає. Неслухняними ногами прямує до виходу. Тоновані двері роз’їжджаються, випускаючи її назовні. Сонце яскраво б’є у вічі, пташиний щебет вітає Даринине прибуття на буковинську землю. Від аеропорту від’їздять автівки з прибулими, якими рідні везуть їх додому. Тягнучи за собою валізу, жінка неспішно йде до автобусної зупинки «Аеропорт». Не вистачає кількох кроків, аби встигнути на автобус, що поперед її очі від’їжджає до центру міста. Двадцять хвилин чекає наступного.

Дорогою до університетського гуртожитку, де на час навчання мешкає донька, роздивляється міські квартали за вікном автобуса і вслухається в мелодію українських слів у перемовлянні поміж пасажирами. Рідна мова приємною хвилею закочується їй у вуха.

Круті гвинтові сходи ведуть на третій поверх гуртожитку. Назустріч Дарині вниз збігає зграйка студентів. Уважно вдивляється в їхні обличчя, шукаючи поміж них доньчине. Заходить у коридор, прямуючи до кімнати в його кінці. Жінку знову минають студенти. Тієї, кого шукають її очі, поміж них немає. Підходить до дверей. Бере за ручку. Відчинено. Заходить усередину. У горлі пересохло від хвилювання.

– Мирославо! Миросю! – кличе з порога. Слова розчиняються у тиші. Їй ніхто не відповідає. Швидко перебігає очима по кімнаті з трьома ліжками. На одному з них обличчям до стіни у позі зародка лежить її донька. Придивляється – дихає. – Миросю! – Втіхою тремтить Даринин голос.

За вікном шумить студентськими голосами гуртожитське подвір’я, а в кімнаті панує спокій. Може, спить?