Леся Олендій - Гніздо горлиці

Трохи оговтавшись від новини, плутаючись у словах, майже шепоче:

– Я не можу… цю дитину… не можу її народжувати. У мене робота… тяжка… в Італії… треба їхати. А якби мені… аборт? – І вже впевненіше: – Можна мені аборт? У мене гроші є… скільки треба…

Усмішка миттєво зникає з вуст лікарки. Обличчя хмурніє.

– Бог вам послав дитинку, а ви… але не я вам суддя. Думайте і вирішуйте.

Дарина виходить із жіночого кабінету. Швидко прямує на тролейбус – їде на автовокзал, до міських камер схову. Забирає звідти валізу. Йде на автобус, який повезе її додому.

Споглядаючи із вікна населені пункти, що змінюють один одного за вікном, картинки гірських краєвидів, несподівано згадує сон у літаку. Так ось до чого їй приснилися Черемош і їхня річка Виженка – вагітність, про яку тоді ще не знала. Термін невеликий. На п’ятому тижні воно ще й на дитя не схоже. Пуголовок. Може, й викидень статися, що і від вбивства новозародженого життя її вбереже, і сім’ю від руйнування захистить. Або й по-іншому якось обставини повернуть. Рішення про аборт вирішує відкласти: побачить, як усе складатиметься.

Старий автобус під’їжджає до придорожньої каплички. Зупиняється. Дарина виходить, витягаючи за собою валізу. Автобус, попихтівши, як дідуган біля молодички, рушає далі. Жінка роззирається навколо. Знайомі місця. Люба серцю й очам Буковинська Гуцульщина. Рідна Виженка. Гірське село оповите сизою барвою холодного весняного дня. Гілля дерев ще голі. Глибоко вдихає на повні груди кришталево чисте карпатське повітря. Карпати, як окрема держава, із власним, повторюваним із покоління в покоління, стилем життя. Вівці та кози – його незмінний атрибут. Чорні, білі й сірі створіння випасаються майже при дорозі, за огорожею, позаду мурованої скульптури бика, з морди якого тече цілюща джерельна вода. На її металевому кінці підвішене старе металеве горнятко. Дарина підходить до скульптури, мочить руки у м’якій студеній воді, вмиває обличчя. Набирає воду в долоні. П’є. Знову набирає. По цю воду в їхнє село їдуть і йдуть мешканці усіх поблизьких сіл і міст. І не тільки. І з віддалених регіонів України по неї з бідонами прибувають. Вода з виженського джерела і слабкий зір відновити допомагає, і хворі шлунок із печінкою лікує. Бабуся Дарині розповідала, що воду з цього джерела ще турки і австрійські вояки пили. Старенька з приємністю поринала в спогади австро-угорських часів Виженки, у які їй пощастило жити. Їхнє невеличке містечко відвідували численні любителі лещетарського спорту. Слава про місцевий гірськолижний курорт розносилася не лише в найближчих околицях, а по всій колишній імперії. Про ті роки в сучасній Виженці донині нагадують кілька курортних вілл. Відтоді й популярна говірка збереглася, що в кількох словах віддзеркалює унікальну красу їхньої гірської землі: для своєї відпустки на Землі Господь Бог обрав би Буковину.

Центральною вулицею сучасної Виженки туристичний шлях веде до перевалу Німчич. На Німчич і Леся Українка колись ходила. «Іде мені на стрічу ставна жінка з високим відкритим чолом, здалеку видно, що не з наших, гірських, вона. Дуже вже панська. Задивилася я на неї. Трохи часу потому пройшло, коли одного разу в газеті її портрет уздріла. А під ним – її вірші. Тоді й довідалася, що з великою українською поетесою я у нашому селі перестрічалася», – сповнена гордості, що мала в своєму житті таку важливу зустріч, згадувала бабуся.

Знайомою дорогою, у напрямку невеликого водоспаду на річці Виженці, Дарина прямує в село. Мекають вівці, бекають кози. Гірське повітря проникає у її легені. Мозок дурманить приспане на чужині усвідомлення власної дотичності й належності до нащадків найдавнішого карпатського племені уличів. Гуцулка. У ній від дідів-прадідів тече гуцульська кров.

Назустріч Дарині простує вісімдесятилітня бабуся Марія з вовною – будуть нові ліжники або ковдри.

– Слава Ісу, дай вам Бог доброго здоров’я, пані Маріє! – вітає її Дарина.

– Навіки слава! Най Бог помагає! – усміхаючись, відгукується старенька. Ненадовго спиняється й неспішно прямує далі своєю дорогою.

Дарина наближається до хисткого підвісного місточка над річкою Виженкою. Обережно затягує на нього валізу. Збоку баба Анна вантажить штучні квіти на підвісний візок, що доправляє їх на другий берег. Вона придивляється до Дарини своїм слабким зором. Впізнає.

– Слава Ісу… – вітається. – Бачу, ви там геть італійкою стали! – Прискіпливо озирає її з голови до ніг. – У відпустку приїхали? Надовго?