Леся Олендій - Гніздо горлиці

– Миросю! – Дарина тихо підходить. Сідає поруч на ліжко. Торкається дівочого плеча. Зауважує розплющені доньчині очі. Кладе руку на її густе волосся. – Ти сама… Інші порозходилися? Спала? Я тебе збудила? Миросю… – Бачить, що донька байдужим поглядом дивиться у стіну перед себе. – Я тобі дзвонила, ти не відповідала. Визирала тебе, визирала. Але ти мене й не зустріла…

– Як же ж довго ти їхала, мамо… – надломленим голосом із нотками розпачу, не обертаючись, відповідає Мирослава.

Дарина відчуває, як кров гарячою хвилею вдаряє їй у мозок – заслужила. Заслужила на докори через свою тривалу відсутність вдома. Через відсутність у доньчиному житті. Хіба ж по телефону у клопотах і турботах розрадиш? Не розрадиш. Не пригорнеш. Проковтнувши гірке почуття провини, аби бодай якось виправдатись, удавано радісно влаштовує метушню.

– Чого ж це я тут розсілася й ні про що розбалакалася?! Я ж тобі подарунки привезла! Ти як тільки-но побачиш, одразу приміряти захочеш. Еге ж! – Біжить до валізи, відкриває. Дістає звідти елегантну червоно-кремову сукню з химерним візерунком і вишукані червоні туфлі на підборах. – Ось… дивися, яка сукня гарна! Ану, мерщій вставай, міряй! І туфлі диви-но які! Давай, давай, вставай швиденько. Приміряй! Подивимося, чи я з розміром вгадала.

Дарина підходить до дзеркала, прикладає сукню до себе: статура у жінки тонка, і вона б також, може, в обновку влізла. І гарно б виглядала. Тільки куди у її віці в рідному селі в такий строкатий наряд вибиратися? Старі односельчанки засміють, мовляв, геть з глузду з’їхала, у дівку бавиться. За спиною ще й обізвуть. Не Італія ж! Це там вона відчуває себе молодичкою, а тут, в Україні, жінкою, яка все найкраще у своєму житті вже прожила. Все, що їй залишається, – доньці допомагати.

– Ех… мені б твої роки, ото б я ще в такому вбранні пошпацерувала…

Замість схвалення й радісної відповіді чує Миросине шморгання носом. Придивляється уважніше у дзеркальне відображення: донька ледь чутно ковтає сльози. Материнське серце стискається. Відходить від дзеркала. Сукню кидає на стілець біля столу. Сідає на ліжко поруч з Мирославою. Донька також сідає, мовчки міцно обіймаючи маму.

– Закохалася, а він на тебе й не дивиться? – висловлює припущення Дарина. – Та то пусте! Через таке й побиватися не слід. Ти у мене он яка красуня довгокоса… твоє тебе знайде. А закоханість – почуття тимчасове. Без взаємності швидко гасне. – Вона впевнена: говорить саме те, що потрібно.

Зовсім неочікувано для неї Мирослава захлинається в риданнях. Дарину огортають тяжкі здогадки – вірогідно, її дитині збаламутили голову. Жінці бракне повітря. Слова застрягають у горлі. Ковтає слину й заледве вичавлює з себе:

– Хто він?

Мирослава горнеться до Дарини. Кладе їй голову на плече – як добре, що вона врешті приїхала. Кому, як не мамі, можна довіритися.

– …мам… мам… я… я вагітна… Як тепер бути? Що робити?…

Дарина приголомшена. Вона зовсім не очікувала такого зізнання. Впевнена, була б поруч, на Батьківщині, такого б з її Миросею не трапилося. Невідомо ще, хто батько дитини. Із Михасевої причетності питання «як бути?» і «що робити?» не повинні виникати. Міцніше тулить до себе доньку. І врешті знаходить слова, що мали б заспокоїти.

– Ми щось придумаємо. Не плач… – Гладить Мирославине пишне волосся, що хвилями спадає на дівочі плечі.

Врешті донька, приголублена й заспокоєна маминими руками, перестає схлипувати.

– Мам… завтра вихідний. Усі дівчата по домах роз’їхалися. А я до батька… до батька не можу… боюся… не готова зараз безтурботність зображати… на Великдень приїду. Добре? Залишишся зі мною до завтра? – не просить. Благає.

– З радістю, Миросю! – Дарина, як у дитинстві, цілує доньку в потилицю. – А тепер швидко вставай і їдьмо в місто! Погуляємо. Повечеряємо, де смачно. Мені так пирогів хочеться, аж на очі не бачу. Не можна допускати, аби гіркі думи нам мозок роз’їдали. Поки людина жива і в доброму здоров’ї, немає такої проблеми, яка б не піддавалася вирішенню. – Для інших Дарина завжди і потрібні слова знаходила, і підтримати та заспокоїти вміла. А як із власним хвилюванням раду давати – не знала.

– Я зараз… – Мирося встає з ліжка, виходить з кімнати до ванної. Довго стоїть перед дзеркалом, роздивляючись наслідки власних ридань – набряклі очі та підпухле від сліз обличчя. З відкрученого крана тече холодна вода. Набирає її у складені човником долоні й кілька разів вмивається. Зазирає у дзеркало. Обличчя відсвіжіло. Злегка поплескала себе долонями по щоках. Подивилася на власне відображення ближче. Тепер можна і в місто. Повертається в кімнату. Тягнеться до косметички, підмальовує вії, запудрює підпухлість від сліз. Дарина подає Миросі куплену для неї легеньку кремового кольору коротеньку модну італійську курточку.