Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

Бендас різко повернувся до вченого секретаря, але той попередив його репліку:

– На цей раз ми можемо дещо відхилитися від установлених правил захисту, професоре.

Старенький Каменкович, видно було, розгубився. Замість полемізувати з Бендасом, він щось швидко й невиразно читав, не відриваючись од тексту.

Зовсім несподівано для всіх нависла загроза провалу захисту.

Віра ніколи не була на подібних наукових церемоніях, їй важко було зорієнтуватися, що робиться і до чого може дійти, але зрозуміла, що Кривді чиниться несправедливість.

Вона не знала, хто має право виступати на захисті, але Мирон, той Мирон, що міг іти в тюрму, хіба побоїться тут сказати слово? А може, він не хоче?…

І, боячись уже не стільки за дисертанта, скільки за те, щоб не розчаруватись у своїй мрії, вона взяла Мирона під руку і, ставши навшпиньки, сказала майже вголос:

– Вступіться за Кривду… Забудьте тепер про все…

Сарабай зчудовано глипнув на Віру. Що це вона? А-а…

Він приклав до губів палець і докірливо похитав головою.

– Про це більше ні слова. Домовились? А за Антона конче вступлюся. У нас із цим вченим щуром ще старі порахунки.

Він попросив слова.

– Мені, студентові, важко сперечатися з таким ерудитом, як професор Бендас, щодо наукової вартості дисертації Кривди. Але я довіряю професорові Мохнацькому, який завжди був високої думки про цю роботу. Ще тоді, коли дехто вважав, що він неспроможний викладати в університеті, і кафедру славістики віддали сьогоднішньому опонентові…

– Я апелюю до вченого секретаря, – крутнувся Бендас у кріслі. Обвисле підборіддя посиніло, і довгий ніс зарухався, як п’явка. – Чи може на засіданнях вченої ради виступати студент, тим більше, коли він висловлюється не вельми тактовно?

Кучеренко хитнув головою, спокійно мовивши:

– Може, професоре. Це студент, який закінчує другий вуз.

Бендас збентежено розглянувся.

– Другий вуз? Який другий вуз? – прогугнявив.

– А Березу Картузьку, Березу! – прохрипів старенький Каменкович, перехиляючись через стіл. Він тепер не міг собі простити свого беззубого виступу.

– Я не виступав би, професоре, – вів далі Сарабай, – коли б ви не зачепили політичних питань. Дуже цікаво, що буквально за якихось там півтора року при радянській владі може так кардинально змінитися світогляд у людини. Гадаю, Кривда без вагань відмовився б від наукового звання, якби побачив, що його праця порушить мир на планеті. Але мені здається, що вона руйнує ваш спокій, професоре. До речі, я згадав з вашої милості: ще в 1936 році у статті «Сорочка ближча, ніж кожух» ви, так як і сьогодні, радили Кривді не зачіпати кашубів і лужичан, щоб, не дай Боже, не порушили миру між Німеччиною і Польщею. Ваше миролюбство може викликати тільки подив. Адже вам просто не подобається антифашистське звучання праці Кривди, або, в кращому випадку, не надаєте значення ідеологічній боротьбі з фашизмом. А він ще не знятий з порядку денного, вельмишановний опоненте!

Студенти заплескали, схвальний гул пішов по залу.

Мирон з рум’янцем на обличчі – від хвилювання палахкотіли очі – повернувся на своє місце. Віра схопила його за обидві руки, потермосила, захоплена.

– Ну, як ви сильно! Ой, які ж ви, ну…

Шум у залі не вгавав, вчений секретар закликав до тиші. Бендас сидів розгублений, зляканий. Він так старанно продумав усе – і ось як повернулося… Проклятий Сарабай, прокляті Кривда і Мохнацький! «Про яничарів дисертація» – Бендас не міг забути цих слів Мохнацького, цього натяку на Бендасове германофільство. Хотів помститися і заодно завоювати ще й дрібку довір’я у влади своєю демагогією… Зал гуде. Ще не свищуть? Ще не кидають тухлими яйцями у спину? Ах, тепер це заборонено, слава Богу… Але ж треба якось виходити із становища. Він підняв руки, як священик у райських вратах, і заволав, благаючи запобігливим поглядом підтримки:

– Шановне товариство, що це за обурення? Я ж не нав’язую нікому своїх думок. Тут цілий колеґіум, голів багато… Я й зараз залишаю слово за собою, але ж воно не вирішує долі дисертації.

– Опонент великою мірою вирішує долю дисертації, – почулася голосна репліка.

За столом стояв професор Мохнацький, біла борідка тремтіла, він нервово поправляв окуляри й відсував крісло.

– Але не ви… не ви! – додав, гидливо відкопиливши спідню губу. – Пробачте, панове… товариші. Я буду говорити. Не про політику, про науковість дисертації хочу сказати кілька слів.

Хтось полегшено зітхнув, у вченого секретаря прояснів зосереджений погляд.