Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

Підвівся Бендас. Улесливо посміхаючись, подав знак товариству, щоб ще не пили.

– Ні-ні, шановний колеґо, офіційний тост проголосити таки треба. Тим паче, слово ще за мною. У протиріччях народжується істина, так гласить матеріалістична філософія. А дискусія – це також протиріччя. У її вогні народилась нині нова наукова сила.

– Професоре-е, – протягнула руда дама, – не нудіть людей політикою хоч на приватних консиліумах!

– Хвилиночку, товаришко. Я хочу додати до слів ученoгo секретаря тільки одне: хай наш молодий кандидат внесе той свіжий струмінь у науку, який очистить від буржуазного мотлоху наше слов’янознавство. За кандидата філологічних наук Антона Кривду!

Бендас надпив вина з келиха: «Здається, загладив», – і сів, витираючи піт з чола.

Мохнацький скривився. Антін, зберігаючи спокій і ввічливу посмішку, відповів:

– Обіцяю, що всю силу, яка в мене є, я віддам боротьбі з мотлохом.

Скориставшись з гомону, що ніби вилився з келихів разом з вином, Сарабай кинув Антонові:

– Йому хотілося нині двох зайців убити, я його добре зрозумів. Та, бачиш, не вдалося, то зараз хоч одного смутить. Граємося ми з мотлохом, а не чистимо.

– А ти з плеча хотів би рубати, – поглянув Антін на Сарабая. – І без тебе досить уже накололи дров…

У другій кімнаті хтось завів патефон, потекла тужлива мелодія танґо.

Чому така сумна мелодія? Чому, коли поруч з нею Мирон?

Віра тримала в пальцях повний келих, ще не пила. А люди розмовляли, і вона мимоволі прислухалася до розмов, всмоктувала в себе, як суха губка воду, все почуте і намагалася зрозуміти, де чиста вода, а де каламуть. Дотепер вона була метеликом, якому троянда чи будяк – квітка, але більше ним не хоче бути. Мотлох… Хто мотлох? Іван чи Василь, Климко чи Пушкар, Кривда чи Бендас? Хто ж така вона сама?

Руда германістка, ще більш поруділа від випитого вина, не вгавала, нашіптуючи сусідці:

– Порядного матеріалу на сукенку не купиш. Бо й нащо їм?

Некрасива скромна жінка в окулярах вийшла з-за столу.

– Ви куди? – повернулася за нею руда дама. – Випиймо ж…

– Досить, пані. Мені цього досить!

– Мотлох… – прошепотіла Віра в спину рудій дамі.

Антін з Мироном про щось сперечалися. Юля, та сама жінка, яку Віра вважала колись безсердечною і злою, розвела обох руками.

– Мироне, ти нечемний. Запросив дівчину і забув про неї. Дивись, вона ще й першої чарки не випила.

Сарабай вдарив себе в груди.

– Ох, вибачте мені, іродові…

– Ні-ні, – похитала Віра головою. – Я не нуджуся…

– То випиймо. За кого ви чи за що?

Віра довірливо глянула на Мирона вологими очима.

– Я за те, щоб…

Та докінчити не зуміла чи не змогла. Піднесла до вуст келих і вихилила по-сільському до дна.

– Ідіть танцювати, послухайте, яка музика, – підказала Юля.

Нахиляючись у танці до Віри, Мирон прошепотів:

– А ви так і не закінчили свого тосту.

– О, я багато хотіла сказати і зрозуміла, яка бідна на слова. Мені хотілося випити за те, щоб завжди цвіли квіти… І ще… тільки не смійтеся з мене… щоб усі люди, і я, входили в життя з повноцінним квитком, а не з позиченою контрамаркою…

– А ви розумієте значення цих слів? – Мирон із зацікавленням подивився на дівчину.

– Не зовсім… Тобто розумію… Але що треба зробити, щоб так увійти в життя? Я ще ні з ким серйозно не розмовляла. Все жарти, флірт. А нині побачила стільки цікавого, незрозумілого. Я хотіла б розпитувати, слухати, думати…

– Я проведу вас додому. Добре?

– Добре…

До Мохнацького на отоманку сів сп’янілий Бендас. Він обняв професора за спину і ледве повертав язиком.

– Я вірю, що ми, шановний колеґо, зрозуміємо один одного. Знаю ваш лівий ухил, але н-ніколи ви не були підлим. Ви тільки що назвали мене фарисеєм… Чому ф-фарисеєм, а не дипломатом? Так б-було завжди: у кав’ярні радикальні промови, а на ділі ш-ша! T-таке нині…

Мохнацький різко звільнився від обіймів Бендаса. Підвівся.

– Ідіть додому, ви п’яні.

Бендас слухняно рушив до виходу. За ним пішов Мохнацький.

Мирон танцював з Юлею. Віра стояла біля виходу, зіпершись спиною об одвірок. Дивилася на цю жінку, яка чомусь не стала дружиною Сарабая, а вибрала собі Антона Кривду. Колишня неприязнь до неї змінилася потайним почуттям вдячності. Відступила, коли обидва професори підійшли до дверей. Вона вперше зблизька пригляділася до Мохнацького. Старече обличчя воскуватого кольору якось приємно дисгармонувало з молодими виразними очима професора. Проходячи, Мохнацький зупинив на ній погляд, усміхнувся.