Петро Кралюк - Справжній Мазепа

Це ж не старі часи, коли за перелюб карали на горло!

Та й нині де знайдеш цнотливих дівчат? Цнота – не в пошані. Як і честь та гідність…

Дивись простіше на речі, хлопче…

Добре казати. Реалії – реаліями. А хочеться-таки чистоти…

Надворі темніє. Галі немає. Не звабив її. Доведеться самому лягати в ліжко…

Дрімаю. Що таке сон? Голос нашої підсвідомості? Вікно в прийдешнє? Чи магічне дзеркало, в якому бачимо себе… без прикрас?

Знову Галя. Чи Галька… Магазин. Шоп.

Заходить Явтух Макогоненко. Дихає перегаром.

– Чого треба? – зиркає дівчина.

– Ніби не знаєш… Іди сюди…

І на прилавок лягає зелений папірець із портретом якогось президента.

– Я не продаюсь…

– Ха! Це тебе сопляк Левко напоумив?

(Мене, до речі, звати Леонідом. Можна й Левком…)

– Синок!.. – це, певно, про мене. – Молоко на губах не обсохло. Думаєш, він має гроші? Стане лікарем? Багато зароблятиме? А ти будеш ходити біля нього панею? Ось що ти будеш мати! – Явтух підсовує під ніс дівчині дулю.

– Кажеш, не продаєшся? – продовжує п’яне белькотання. – А коли отак!

Жбурляє на прилавок ще одну купюру.

У Галиних очах – помітно вагання…

Явтух своїми міцними лапищами згрібає дівчину.

– Не випендрюйся!

Сукня опиняється на підлозі. Спідня білизна – теж…

Груденята – униз на брудний прилавок. Руки Явтуха ніби вростають у дівочі сідниці. Він налягає і важко хекає…

Юне тіло, яким я милувався в струменях місячного сяйва, враз стає для мене гидким… Конвульсійно здригається серед залежаних оселедців, ковбас, прострочених консервів. Котиться відкоркована пляшка кетчупу, яка стояла на прилавку. Виливається на підлогу. Біля дівчини з’являється червоняста калюжа…

– Отак! – реготнув Явтух. – Теж мені цілка…

Кілька різких порухів. З горла дівчинки виривається стогін. Від задоволення? Від болю?

– О-о-о! – стогне Явтух. Злазить вдоволений, – хвацько ляскає по сідницях. – Тепер порядок.

Дівчина (а чи дівчина? жінка не пошлюблена…) підіймається. На прилавку валяються долари – наче позеленіле цвіле листя.

Прокидаюся. На чолі – холодний піт…

Ще не розсвіло. Темно. У вікно зазирає місяць – ніби сміється наді мною.

Перевертаюся з боку на бік. Намагаюся заснути. Так і зустрічаю ранок. У кінці коридора – рукомийник. Хлюпаю водою на обличчя. «Нужник» – у дворі.

Там мене перестріває Вакуленко.

– Отак піклуються про нас, ескулапів, – бурчить. – І це двадцять перше століття… У такий сральник, мабуть, ще Гоголь ходив. Невже й Пушкін, та й усі класики золотого віку російської літератури?…

«Чого він сердитий? – думаю про себе. – Оксана в інтимі відмовила? Треба було з чортом договір укласти і принести їй те, що вона хоче».

Вакуленко рече далі:

– Зараз ще нічого. А взимку… Заметіль… Морозище… Сядеш, скоцюрбишся, то тебе так просифонить… Якось до нас делегація завітала – лікарі з Німеччини. Такі усі чепурні, чистенькі. Навіть плюнути біля них ніяково. Зайшли до нашого туалету – і у гостей мову відібрало. Якийсь німчик оступився та ледь не провалився у яму з лайном… Екстрим! Похитали заграничні ескулапи головами: як же так, мовляв, атомні електростанції будуєте, а пристойних вбиралень зробити не можете…

Тут і я вставляю свої «п’ять копійок»:

– А їхні Гете, Шіллер до яких туалетів ходили? Хіба не до таких, як Пушкін, Гоголь? Зате які твори писали! А нині набудували гарних вбиралень – зате література перевелася.

– Гм, – лукаво посміхається Вакуленко, – щось у цьому є…

І прямує до своєї кімнати. А я – до закамарка, свідчення нашої цивілізаційної відсталості…

Після ранкового туалету (зі звичними елементами екстриму) та склянки чаю вже йду на роботу. Мене доганяє Вакуленко.

– Знаєте, колего, ви таки маєте рацію… – звертається до мене. – Цивілізація – то лайно. Література – теж. І взагалі людині шкідливо жити в цивілізованих умовах.

– Це ж чому? – питаю.

– Бо коли чоловікові живеться добре, і у нього немає проблем – це шлях до божевілля. Німчики, які приїздили до нас, розповідали про своїх пацієнтів. Казали: у них їх чималенько. І вони до них гуманно ставляться. Не так, як ми. Переконували, буцімто психом краще жити серед здорових людей. Та, власне, й здорових у них не так густо… Якщо не психози, то неврози…

– Але і в нас божевільних, певно, не менше.

– Хіба що серед зверхників. А простим людям немає коли про дурне думати. І не дуже-то психи у нас по вулицях розгулюють… Самі втікають до лікарень. Легше їм тут…