Петро Кралюк - Справжній Мазепа

Подібні речі я вже чув із вуст нашого головного, Рудика (Рудого Панька – так я його називаю про себе). Відчувається, вміє шеф баєчки оповідати. А підопічні й вуха розвішують. Зрештою, що їм залишається?

Біля воріт замку стоїть крутий джип. Такого в нашій провінції вдень зі свічкою не знайдеш. Яким це побитом занесло його сюди?

– То до комп’ютерного генія братки приїхали, – повідомляє Вакуленко.

На подвір’ї сидить на лавочці худорлявий юнак. У нього розумне, інтелігентне лице. Але в очах – відстороненість. Біля нього крутяться двійко смаглявих кремезних мужиків. Схоже, кавказців.

Хлопець їм просторікує:

– Є речі, які ми не можемо пізнати. Про них не говориться в книжках. Та й не треба знати книг інших, окрім книг святих. Наш розум – нікчемний. Він не відкриє справжні, великі істини. Тільки душа відчуває їх – між сльозами й молитвами. Як шукачі перлин занурюються у морські глибини, щоб відшукати скарби, так і я мушу зануритись у глибини душі, знайти перли правдивості й явити їх людям. У цьому – моє покликання. Відтепер я буду йти оцим шляхом – важким і тернистим…

Кавказці згідливо кивають головами. А юнак далі наставляє їх на путь істинну:

– Відкиньте суєту, щоденні турботи. Нічого не дадуть вони. Навчіться слухати душу. Піклуйтеся про рівновагу душевну – лише вона найбільше потрібна людині. І тоді ви зустрінете Бога, пізнаєте неземне блаженство…

Один кавказець схоплюється і говорить (звісно, кавказькою): «Щось подібне колись я чув уже від дервіша…»

Другий кавказець вторить йому (теж кавказькою): «Немає нічого нового в цьому світі…»

Чоловік глаголить далі:

– Бог подарував мені оте чуття – чути свою й чужу душу…

Побачивши Вакуленка, кавказці підводяться. Співчутливо поплескують свого молодого колегу.

– Крєпісь, брат… Ти нам нужен…

І наближаються до нас.

– Доктор, – це до Вакуленка, – пагаваріть нада.

– Ну, кажіть.

– Нє здєсь. Панімаєш…

– Чого ж – панімаю, – Вакуленко киває головою. Потім до мене: – Вибач. З самого ранку смикають. Робота…

Кавказці й Вакуленко відходять оддалік. До мене долітає кілька фраз:

– Доктор, памагі… Ми без Нікалая – как без рук. Компи нє работают. Торговля застопорілась. Каждий день тєряєм тисячі…

– Жадность фраєра згубіла, – підсміюється над крутими бізнесюками Вакуленко.

– Доктор, сдєлай что-нібудь! Вилєчі Ніколая паскарєй. В долгу нє астанємся.

– Обіцянка – цяцянка.

Отже, й Вакуленко став потрібен. Та не просто комусь – а «господарям життя»… Чому б і не «відігратися» на них?…По повній…

Мене перестріває Рудик (Рудий Панько).

– Щось ви знову блідий, юначе… Як і вчора. Та ще й синці під очима.

– Погано спав…

– Буває, – каже він, – особливо на новому місці. Знаєте, яке найкраще снодійне?

Запитально дивлюся шефові в очі.

– Жіночку би вам перед сном, – повчає начальник. І знову запитує: – Чому люди страждають безсонням?

– Тому що сплять самі.

– Правильно, – згоджується шеф. – Запам’ятайте: сон – то здоров’я, передусім психічне.

– А якщо сни погані?

– То зробіть їх добрими.

– Як? Ви знаєте?

– Ніхто цього не знає. Але треба прагнути…

Бачу, любить побалакати Рудий Панько…

Починаються будні. Знайомлюся із хворими. Едічка сидить на ліжку й, поклавши на коліна дошку, щось пише. Каже, оповідання про Гоголя…

– Дуже добре, – тішиться Рудик. – А може, й витворить щось путнє. Кажуть, від психа до генія – один крок…

Кілька разів зі мною намагається поговорити ще один хворий. Та щось його стримує. На вигляд цьому чоловікові близько тридцяти. Вважає, мабуть, себе професором, бо всіх повчає.

Підійшовши до мене надворі, нарешті починає:

– Ви – людина мудра. Мусите зрозуміти. Давайте відійдемо вбік. Нас не повинні бачити…

– Чому?

(Уважно споглядаю хворого – з голови до ніг. Що можна чекати від нього? На вигляд сумирний. Агресії не виявляє.)

– Це дуже важливо, – втаємничує пацієнт. – Мені ніхто не вірить. Надія лише на вас…

Виходимо за межі замку. Там нікого немає. Лише з пагорба махає вітами одинока катальпа.

– Про це я багато кому говорив… – рече Професор (так я про себе його назвав). – Люди цікавилися. Та відчуваю – не вірять…

(У деяких божевільних чудово розвинута інтуїція.)

– У чому ж річ? – намагаюся, аби питання звучало щиро.

– Едічка, – шепоче на вухо співрозмовник, – працює на іноземні розвідки… Його заслали. Він розкладає нашу національну екзистенцію.