Володимир Єшкілєв - Унія

Тієї самої години, коли Мечислав знайомився в «Корабелі» з Котом та Ревулою, джура Івана Виговського припинав панського іноходця до караульної конов’язі. Писар реєстрового війська щойно пересвідчився: стайні на княжому подвір’ї геть заповнені чотириногими слугами сенаторів, магнатів і біскупів. Домовлятися про фураж для коня та нічліг для джури залишалося в знайомих, або ж в одному з заїжджих дворів. Він вирішив, що відкладе цю справу на пообідній час.

Адже й без того змушував на себе чекати.

Виговський вже призабув розташування палацових будівель й тричі питав дорогу. Нарешті під його високими чоботами заскрипіли дубові сходи Шпитальної вежі.

На час весілля її, як і решту замкових приміщень, віддали для розселення тих гостей, котрі не змогли знайти собі зручніших апартаментів. Князь віддав частину особистих покоїв митрополитові і двом старим біскупам. Шляхті дісталися кімнати та галереї. Джур та служок селили просто в казематах, біля порохових бочок, скринь зі стрілецьким причандаллям та полиць з мортирними ядрами. Судячи з кількості різнокольорових ліврей, що метушилися на поверхах та розкладали в переходах панське добро, місто не подужало дати притулок багатьом із приїжджих.

На Виговського чекали мешканці четвертого поверху, найвищого. Вузькі сходи, що з середини тулилися до його вигнутої стіни, прорізали стелю і вели на гарматний майданчик. Вікна-бійниці спорядили свинцевими багетами та закрили товстим нерівним склом: серед білого дня тут панували сутінки. Ближче до середини круглої кімнати слуги розставили дорожні скрині, встелили їх тебризькими та ісфаганськими килимами, розклали великі і маленькі подушки.

Приміщення дивувало пишнотою безладу та прогрітим повітрям. У збройних нішах палали жаровні. Змішаний з їхнім димом конопляний дух дражнив ніздрі. В центрі булькав велетенський, на дванадцять хоботів, кальян. Але курців біля нього зібралося лише троє.

– Певно змерз з дороги? – один із них відклав мундштук, підвівся й розкрив обійми назустріч Виговському.

– Пане електоре! – Писар обхопив плечі старого маґістрата. – Хотів вас шукати у місті.

– А я, бач, у княжих стінах гріюся, – електор Олександр Штефанович розвернув Виговського обличчям до курців. – Ось Іван, син Остафія з Виговських, свіжоспечений каламарник. Приймайте до товариства.

– Божої помочі вам! – привітався писар.

– Навзаєм! – відізвався молодший з курців. – І де ж, пане, твій каламар?

– У пана комісара, – Виговський впізнав молодшого.

– Сенатор і люблінський депутат Єжи Немирич гербу Клямри, – рекомендував того електор.

– А ми з паном знайомці, бачилися на київських сеймиках, – писар скосив око на старшого з курців, котрий не встав і дивився на нього з-під лоба.

– Як здоров’я пані Ельжбети? – поцікавився Виговський у Немирича. – Чув, що восени достойна пані подарувала вам вже другого сина.

– Ельжбета і Тома, слава богу, здорові, – запевнив сенатор. – А як ся має пані Виговська?

– Також слава богу.

– А це високовчений пан Янош Леваї з Трансільванії, – назвав старшого Штефанович. – Пан Єжи і пан Янош вчора склали компанію для вечірньої гри «фортеці» самому ясновельможному.

При цій рекомендації трансільванець підвівся, явивши Виговському затягнуту у довгий жупан атлетичну фігуру. Хоча жупан вкривало грубе сукно, численні застібки на ньому сріблилися шляхетним металом, а з-під вивернутого коміра виглядало дороге мереживо. Затерті до блиску шкіряні вставки на штанах та вищерблені остроги видавали людину, яка мандрує верхи.

– Пан Янош не розуміє польської, тому говоритимемо латиною, – додав електор.

Усі четверо посідали навколо кальяну. Виговський і собі підтягнув бурштинового мундштука, дочекався, коли у чашці змінять вуглики, відтак вдихнув на повні груди терпкого диму.

Він згадав, коли востаннє бачив Немирича. Це було два роки тому, коли дисиденти 19 19 Дисиденти – інакомислячі. В даному випадку – представники протестантських громад. з Київського воєводства подали на шляхетський з’їзд безнадійний проект про впровадження віротерпимості. Фантастично заможний Немирич, який серед православних називав себе Юрієм, а серед католиків – Єжи, сипав грошима, здобуваючи прихильників і голоси. Брати Виговські трималися осторонь цього яскравого й самовпевненого єретикала, якому шляхетська дрібнота посміхалася в обличчя і плювала у спину. Немирич знався з королями, носив перстні з індійськими діамантами та хвалився виданим у Галлії рефератом «Discursus de bello Moscovitico» 20 20 «Discursus de bello Moscovitico» – «Роздуми про війну з Московитами» ( лат .). . А ще ходили чутки, що його посвятили в таємні містерії, про які побожним християнам не лише знати, але й здогадуватися не чинно.