Петро Лущик - Манускрипт з минулого

– Шеф, якого милого? – спросоння, ще не усвідомлюючи важливості поточного моменту, запитав Орест.

– Ти поговори мені тут! – удавано строго відповів начальник. – Прокидайся, віджени від себе песимістичний настрій і бігом до роботи.

– А що сталося? – невдоволено поцікавився Гайовий.

Він уже зрозумів, що поспати йому не дадуть.

– На Сихові виявили труп молодої жінки.

– Вбивство?

– Невідомо. Судячи з місцезнаходження тіла, останні дві секунди свого життя вона провела у вільному польоті, – повідомив шеф і додав: – Тіло лежало на тротуарі біля багатоповерхівки. Черговий автомобіль за тобою висланий; твій стажер уже на місці.

Ну, а це вже занадто! Свіжоспечений випускник університету внутрішніх справ лише цього літа почав служити у їхньому відділі поліції, і шеф не придумав нічого іншого, як прикріпити до нього найкращого сищика навколишніх вулиць – Ореста Гайового. На його велике розчарування, Веніамін Соколовський – так звали стажера – залюбки брався за будь-яку роботу, на котру в наставника вистачало фантазії. Останньою «гучною» справою Соколовського була крадіжка триколісного велосипеда з дитячої пісочниці на сусідній вулиці. Він справився із «справою №…» відмінно, і Гайовий подумував було, чи не доручити стажерові серйознішу справу. Пора переходити на двоколісний транспорт!

Але щоб так зразу відрядити його до трупа!

– Та він там усе затопче і знайде те, чого взагалі не було! – випалив Орест.

– А ось це вже, дорогий наставнику, твої проблеми! Що навчив – те і маєш! – відказав шеф. – До речі, ти коли у відпустку збирався?

Оресту не сподобалося, що про давно омріяну відпустку в Єгипет його шеф говорив у минулому часу.

– Через сім днів.

– От часу тобі тиждень і даю! А, можливо, і раніше впораєшся. Можливо, звичайне самогубство. «Білий кит» повернувся. А якщо ні – звиняй, нічого поробити не зможу!

Гайовий від душі вилаявся, добре, що встиг відключити телефон. Він ненавидів свою роботу саме за те, що комусь закортіло звести рахунки з життям у суботу і саме напередодні його відпустки. Хоч і любив її також.

Телефон заспівав знову. Телефонували з вулиці й повідомили, що патрульна машина чекає.

– Я ще в трусах! – спересердя відказав Орест. – Чекайте!

Звичайно, при такому поспіху часу на сніданок не залишалося, але Орест усе ж встиг поголитися, почистити зуби і впевненим у собі тридцятитрьохрічним чоловіком спустився сходами на вулицю. Він жив досить-таки далеко від центру міста, любив цей район і всіляко намагався зробити його кращим. Принаймні місцева братва старалася не потрапляти йому на олівець.

Поліцейський «ауді» стояв біля протилежного тротуару. Гайовий перейшов вулицю і відкрив дверцята машини. На передніх місцях звично сиділи двоє поліцейських.

Привітавшись, Орест попросив дорогою до місця виклику заїхати у якийсь фаст-фут. Замість відповіді один із поліцейський передав Оресту склянку з кавою і загорнутий у папір лаваш.

– Ми знали, що тебе підняли з ліжка, – пояснив здивованому Гайовому поліцейський.

Оресту нічого не залишилося, як подякувати. Він почекав, коли авто виїде на паралельну вулицю і лише затим приступив до сніданку.

Коли вони доїхали до потрібного місця, Орест Гайовий успішно здолав лаваш, а в закритій склянці залишилося досить кави. Так з кавою в руці він і попрямував до групи людей, що зібралися перед дев’ятиповерховим будинком. Саме місце падіння вже обнесли обмежувальною стрічкою, на деякій відстані від якої стояли нечисленні місцеві жителі. Поліцейський, котрий слідкував за тим, щоб ніхто не заважав оперативній групі, привітався і підняв перед Орестом кольорову смужку. Біля накритого тканиною тіла Гайовий побачив патологоанатома Сергія Котляра і стажера.

– Доброго дня, шефе! – привітався Соколовський.

Гайовий кивнув головою. Позаяк Котляр був у рукавичках і невідомо, куди він ними лазив, вітатися за руку не став.

– Що у нас? – запитав патологоанатома.

– У нас труп! – відповів він. – Жінка років тридцяти – тридцяти п’яти, досить красива… була, вивалилася з дев’ятого поверху. Впала на асфальт. Підозрюю, що у неї не залишилося жодної цілої кістки.

– Покажи! – звернувся Гайовий до стажера.

Той обережно підняв край тканини. Жінка дійсно була красивою, якщо судити з лівої половини обличчя, котре не розбилося і не забризкалося кров’ю. Жертва була одягнута у дорогу сукню бузкового кольору.

– Досить! – сказав Орест і, коли Соколовський опустив тканину, закінчив: – Дивно.